(...) 28 вересня 1939 р. в Москві було підписано Радянсько-німецький договір про дружбу і кордон. В одному з двох секретних протоколів до договору високі сторони зобов’язалися спільно боротися з польським опором.
Але дружба не буде вічною. Зовсім скоро звільнених українців почнуть розстрілювати за «підсобництво Гітлеру». Саме це словосполучення втратить первіс*ний смисл... Тому що розстрілюватимуть і тих, хто з Гітлером боровся, але не під проводом черво*них командирів. ...
До початку листопада 1939 року СРСР оголосив про захоплення в полон 300 тисяч польських солдатів і офіцерів. ... офіцерів, військових капеланів, лікарів, поліцейських та юристів запрото*рили в заздалегідь «облаштова*ні» для них табори. Майже всіх в’язнів трьох із них — Осташків*ського, Старобельського та Ко*зельського — навесні 1940 р. буде знищено.
13 квітня 1943 р. Берлінське радіо повідомило про масові поховання польських офіцерів у Катинському лісі. 14 квітня почалася ексгумація, при проведенні якої вже з 15 квітня була присутня Технічна комісія Польсь*кого Червоного Хреста. Усе робилося із суто німецькою старанніс*тю. Тіла піднімали з могил і вкладали рівними рядами. Усе, що було в кишенях, виймали... Якщо нічого не вдавалося знайти, зрізали монограми з одягу та білизни. Усе знайдене вкладали в окремий конверт із порядковим номером, ідентичним вибитому на металевій пластинці. Конверт прикріплювали до останків. Вміст пакетів ретельно вивчали. Якщо вдавалося встановити ім’я і прізвище жертви, то їх вносили до списку під тим самим номером. ...
У вересні 1943 року Німецьке інформаційне бюро опублікувало «Білу книгу», в якій був список ідентифікованих тіл польських офіцерів. Таких було 2730. Усі — в’язні Козельського табору.
25 вересня 1943 року Смоленськ зайняли радянські війська. До Катині виїхала велика група оперативників і слідчих центрального апарату НКВС і НКДБ. Місце поховань було обгороджено й суворо охоронялося. Почалася попередня робота. Було «отримано» 177 заяв і допитано 95 свідків. Після цього ... утворили «Спеціальну комісію зі встановлення та розслідування обставин розстрілу німецько-фашистськими загарбниками в Катинському лісі війсь*ковополонених польських офіцерів». Голо*вою комісії було призначено головного хірурга Червоної армії академіка Миколу Бурденка.
Комісія продовжувала допитувати свідків — радян*ських громадян, які не мали рахунків у банку й тому працювали під час окупації підручними робітниками, посудомийками — байдуже, ким і де, але ж працювали на німців. За це, відповідно до указу президії ВР СРСР від 19 квітня 1943 р., їм загрожувала смерть через повішення. (...) Показання свідків старанно документували, багатьох знімали на кіноплівку. 3 лютого 1944 року письменник Олексій Толс*той писав голові Надзвичайної комісії зі встановлення та розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників Швернику: «Я дивився кінохроніку катинської справи і вважаю, що в такому вигляді вона не тільки геть не годиться для показу, а й може навіть справити негативний ефект. Сцену допиту свідків озвучено так, що схоже, ніби свідки повторюють якийсь заучений урок. Їхня мова виходить неживою і, як наслідок, неправдоподібною (...) На мою думку, у сцені допиту потрібно, щоб текст читав диктор, а не учасники допиту. Міцно тисну Вашу руку. Олексій Толстой».
А за огородженням на місці поховання збирали документи, які доводять, що польських офіцерів було розстріляно не в 1940-му, а в 1941 році, уже після захоплення фашистами Смоленська. ... Цими «речдоками» на початку 90-х років займуться слідчі Головної військової прокуратури Ро*сійсь*кої Федерації, які вели катинську справу, і доведуть, що всі вони — підробки, причому дуже грубі.
(...) У фільмі Вайди використано кадри з двох хронікальних фільмів. «У Катинському лісі» — так називається німецький фільм. «Трагедія в Катинському лісі» — назва радянського. «У всіх випадках установлено типово більшовицький метод убивства — постріл у потилицю», — повідомляє голос за кадром у першому. «Постріл у потилицю — улюблений метод гестапівських убивць», — дикторський текст у другому.
Ця ідентичність психологічно нестерпна, від неї хочеться втекти, сховатися. ... Як інакше пояснити, що ні пережиті репресії, ні перебудова, ні жадана незалежність не допомогли зрозуміти тих, хто каже «ні» і червоним, і коричневим? ...
«Якщо необхідно вибирати, то я вибираю вбитих, а не убивць», — каже Агнешка, сестра розстріляного в Катині поручика, дивом уціліла учасниця Варшав*ського повстання. Фільм саме про це. Про неминучість вибору між жертвами і катами, між правдою і неправдою. Вибору, перед яким опинилися не тільки герої фільму, і не тільки воєнне покоління поляків.
13 квітня 1990 року було опубліковано офіційну заяву ТАРС про «безпосередню відповідальність за злодіяння в Катинському лісі Берії, Меркулова та їхніх поплічників». Того ж року Головна військова прокуратура почала слідство. 14 жовтня 1992 року було оприлюднено та передано Польщі документи «особливого пакета №1». Стало відомо, що рішення політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 р. містило припис розстріляти не тільки 14700 військовополонених, а й 11 тисяч в’язнів тюрем західних областей УРСР і БРСР. ...
... вибір давався нелегко. як з’ясувалося пізніше, він не був остаточним, принаймні для Росії. слідст*во тривало ще десять років! Не надто докладно інформували російську громадськість про те, як проходили ексгумації в Катині, Харкові та Мідному в 1994—1996 рр., вона того й не вимагала. Зате почали з’яв*лятися — і що далі, то більше — матеріали про долю полонених червоноармійців у польських таборах і про події... 1612 року.
21 вересня 2004 р. Головна військова прокуратура РФ припинила катинську справу за фактом смерті винних. Такими визнано «ряд конкретних високопоставлених посадових осіб СРСР». Їхній персональний склад головний військовий прокурор Савенков на своїй прес-конференції 11 березня 2005 р. оголосив державною таємницею (sic!).
Приблизно в той самий час в Інтернеті з’явилася ціла колонія сайтів, які пропонували повернутися до версії комісії Бурденка. Схоже, що творці сайтів не знайомі з працями польських і закордонних істориків, не чули про Комісію Медлена (палати представників конгресу США); і навіть видання двох грубезних томів катинських документів у Росії якось пройшло повз них. Аргументація відгонить радянським нафталіном і явно призначена для внутрішнього користування. Людину хоч трохи поінформовану вона переконати не може. Полемізувати із цим не хочеться.
(...)