Грошова допомога постраждалим у війні!
Магазин спортивного харчування Strong Life
Дерево благодарностей403Благодарности
+ Ответить в теме
Страница 9 из 39
Показано с 81 по 90 из 385.
  1. #81
    Пророк

    Re: Вірші, що зачіпають душу...


    Я просто не знаю теперь как это бывает...

    Ты любишь?
    А я не отвечу взамен…
    Болеешь? Устал?
    Нет, я просто родился стигматом!!
    Растерзанным мишкой в углу среди скал…
    Не надо вот только жалеть - лучше матом…
    Вам душу на вынос?
    Грехи не скрывая, скажу…
    Сначала плюете, красивым губам помогая…
    Подайте на милость…
    Лишь то, что я сам попрошу…
    Но в миг тот, плевка, каждый раз по чуть-чуть убивая…
    Чего вы хотите?
    Для счастья себе уголок?
    Чтоб спрятаться там, так надежно, тепло и навеки?
    Я тоже хотел, так просил, сколько мог…
    Но видно слова у поэта хромые, слепые калеки…
    Не слышали? Честно?
    Клянясь алтарем из судьбы…
    Теперь обвиняя меня в том, что сами…
    Закончим.
    Прощаю за все …
    Я внимаю, услышав мольбы…
    Хоть сказаны были они между ложью…
    Твоими устами…

    Ты любишь?
    А что мне ответить взамен?
    Я просто не знаю теперь - как бывает…
    И сон нерассказанных летних измен…
    Мои паруса каждой ночью опять поджигает…

  2. #82
    Offline
    Пророк

    Re: Вірші, що зачіпають душу...


    МедведьЗлой, авторские?
  3. #83
    Offline
    Частий гість

    Re: Вірші, що зачіпають душу...


    Мнишек Светлина

    Мне дела нет до нынешней весны.
    И что мне в том природы пробужденье?
    Когда со мною кто-то, а не ты,
    Когда в любви мне нет благославленья.

    Я с именем твоим не расстаюсь,
    Чужое - лишь для губ моих насилье.
    Я с этим именем другому отдаюсь,
    Кляня себя за жалкое бессилье.

    Я не нужна тебе, я лишний груз.
    Ты стал другим, связав себя с другою.
    О, Боже мой! И как же я боюсь
    Совсем-совсем забытой стать тобою!
  4. #84
    Offline
    2.0

    Re: Вірші, що зачіпають душу...


    Постскриптум. Поема-лист

    Оксана Забужко
    Постскриптум. Поема-лист

    Cavalcando l’art’ier per un cammino
    pensoso de l’andar che mi sgradia,
    trovai Amore in mezzo de la via
    in abbito leggier di peregrino.
    ……………………………………………….
    Quando mi vide, mi chiamo per nome,
    e disse: “Io vegno di lontana parte,
    ov’era lo tuo cor per mio volere;
    e recolo a servir novo piacere”.
    Allora presi di lui sн gran parte,
    ch’elli disparve, e non m’accorsi come.
    Dante. Vita Nuova
    1.
    В перших рядках сповіщаю, милий: любов минула –
    Мов, повагавшись, скотилася в лунку більярдна куля
    (Вічнозелений газон потертого плюшу,
    По якому гонить сліпий кийок круглі, ствердлі од страху душі).
    Кожного ранку, замість гімнастики, лежачи в ліжку,
    Вмикаю в уяві твої очі сіамської кішки,
    Шляхетний профіль, роздвоєне підборіддя
    (Мов копито! – як писала одна із мого поріддя), –
    І, на довершення вправи, тебе висвітлюю голим.
    Вислід – блискучий: зовсім не чую болю.
    2.
    Другим уступом дозволить сповістити: весна настала.
    Маймо надію, цим разом уже на стало –
    Більше дощів не буде, й на повний об’єм леґенів
    Стане синього неба й рослявих легінів
    З губами, що однімають і сон, і втому –
    І світлосяйну пустку лишають потому.
    В нас із тобою було інакше, а як – згадати несила:
    Ніби свинцевим дробом пам’ять запорошило.
    Я й зими не пригадую зовсім – лиш очі сльозило білим.
    Цілу зиму-бо мала виснажливу працю: тебе любила.
    3.
    Відпущаєши нині, – кажу неживими губами.
    Можу йти на всі сторони світу – ну хоч би до Алабами,
    Подавати пиво у придорожнім барі
    І чекати, що хтось заграє на банджо, то пак на гітарі
    “Не плач, Оксано”… Такої свободи, милий,
    Не побажаю жодній із тих, що тебе любили.
    Можна листів не писати, і Господа не просити
    Простити тебе за любов, тобою убиту,
    Можна вступить до кляштору (якщо, звичайно, не пекнуть!) –
    Можна навіть зустрітись з тобою. Скажімо, в пеклі.
    4.
    В цій країні, де я тепер мешкаю, штири відсотки люду
    Вірять, що будуть у пеклі, – ну значить, напевно будуть.
    Щодо мене, то я вже була. Й не в одному. Либонь, так треба –
    Перейти через всі (це ж їх скільки?), щоб вийти в небо.
    Жаль лиш, в кожному щось із себе лишаєш, а це погана прикмета,
    Та й негарно, як десь на стільниці цинкованій шмат поета,
    Мов зопсутий окіст ягнячий, вкривається шмарклями слизу
    Й бірюзовими перснями мух, і хоч як зализуй
    Відбатоване, доки загоїться, – так остаточно й не знати:
    Коли доплуганишся в небо, чи зможуть тебе упізнати?
    5.
    Правда, є іще звичка – в усьому пошукувать смислу.
    В необжитім безпросторі – як павутинка, зависла
    Між землею і небесі індіянського літа
    (От і все, що лишилося по індіянах!), – все прагну укмітить,
    Мов стібками, крізь ясність снів і крізь яву сонну
    Перепущену – нитку знаків: нічний дзвінок телефонний,
    Що зривається, в пітній руці зоставляючи мертву трубку;
    В несподіванім домі твоя афіша; відтерплі вві сні зарубки
    На поваленім стовбурі пам’яті: голос, кімната, запах…
    За цим всім щось стоїть, але що – не вмію сказати.
    6.
    Не у тебе питаюся, милий, – у долі: чого ти хочеш?
    І пощо мене й далі обманками вперто морочиш,
    І про що ця морзянка сиґналить мені крізь пустиню
    Самоти, у якій – непроникні для голосу стіни?
    Я сама не люблю цеї жінки в свічаді навпроти:
    Вертикальна бганка в міжбрів’ї, обвисла лінія рота,
    Істеричні сплески завзяття і довгі, глухі провали
    (Забуває, про що говорила, коли перервали…) –
    Якщо ти від початку її у мені розгледів,
    Чи не краще було в зоопарку любити білих ведмедів?
    7.
    Але годі. Вже в згадці відновлено різнобокість
    Місць, де були ми вдвох: з них відтала блискуча окидь
    Твоєї присутності (досі всі кадри я брала
    Під одним лиш кутом, залежно, зліва чи справа
    Був тоді ти). А тепер – мов ширяючи над землею,
    Бачу згори нескінченну осінню алею,
    Мокрі лавочки, рослі голівки похнюплених айстр від Олеся,
    По доріжці простягнені тіні довготелесі
    Чоловіка й жінки (вони мовчать), – тільки голос, од усміху карий,
    Обертається їм услід: “Подивись, яка гарна пара!”.
  5. #85
    Offline
    2.0

    Re: Вірші, що зачіпають душу...


    8.
    От дивлюсь на тих двох – і сама відчуваю ніжність:
    Чоловік був поблажливий. Жінка була капризна.
    У нічнім ресторані смішного маленького міста
    Гримотала в бляшанки звуків музика троїста.
    Їм усюди знаходився вільний столик. Усюди,
    Де з’являлись вони, їх проводили поглядом люди,
    Розвидняючись на виду, і повії із пияками
    Затихали на мить – завороженими дітваками.
    А тепер там чорніє виям, мов згас посвітач у ніші.
    Трохи жаль мені світу, в якому зробилось темніше.
    9.
    Знаєш, скільки себе пам’ятаю, я завше хтіла,
    Щоб смагою справдешня пристрасть губи позолотила,
    Щоб з-під ніг коханців в ході – ураганний вітер зривався,
    І вихрило майдани і юрби шаленим шопенівським вальсом!
    Щоб грозове повітря огненними зміями трісло,
    Пропікаючи гострим озоном плісняві мислі! –
    Я хотіла такої любови, котра єдина
    Оновила би світ від бридоти, – і в тому була гординя.
    І тому добирала мужчин, як князенко коней на стайні:
    На якого положить руку – той вже не встане.
    10.
    Не конева вина – підупасти в дорозі на нозі,
    А вина верхівцева, що коні його не носять.
    (Вибачай за фольклорність стилю – а як інакше
    Маю висловить те, що належить вгорнуть якнайм’якше?).
    Я недурно тебе обрала – ти одинокий
    Не прогнувся в колінах, а просто вивернувсь боком –
    Обдираючись в кров, та на повнім розгоні чвалу:
    Поки я ще, припавши, нестямно тебе цілувала, –
    А уже летіла, скинута долі в проскоку бистрім:
    Животом – на паркан, з висоти – на штахетні вістря…
    11.
    (Той паркан був насправді. Він був – церковна ограда.
    Сутеніло, коли ти зненацька скрутив з автостради
    (Тільки жовна під шкірою грали) – на путівець бакаїстий,
    У такому мовчанні, неначе замислив убивство.
    На горбі постала стара церковця (де кровця впала…) –
    Чорна озія в небі, що ще відливало опалом.
    Там ми мали б вінчатись і наших дітей хрестити –
    Але темно було, й не було нас кому впустити.
    І, округливши спину, мов в щось попереду ціливсь,
    Ти рвонувся назад до авта – а я в ограді лишилась).
    12.
    Так і ходжу звідтоді – неначе звір у вольєрі,
    В бароковім литві решітки, звідкіль залютовано двері:
    У Борисполі, в залі відльотів, о п’ятій ранку,
    У червонім, як крик, пальті, остовпіла подорожанка
    (Все життя – в двох валізках: дитинство, вірші і осінь),
    Я стояла сама – аж, здається, стою там і досі.
    Я своїй країні була – що тістечко з кремом
    На сім діб як порожній шлунок: вона вичищалась від мене.
    Оголошено рейс, і потягся народ на посадку,
    І бряжчала у тлумі круг мене незрима моя оградка.
    13.
    Що ж – прощай, і якщо назавжди… – як писав був один бритієць
    (Всі слова рідномовні, як центи, кудись закотились –
    Втім, їх, може, і не було, бо ж відомо: в наському слові
    Нагромаджений досвід страху – значущіший, ніж любові).
    Дуже шкода музики, милий, – отої, яка дрижала,
    Розтинаючи світ навиліт, мов вени – бритвене жало,
    І сочилось, мов сльози ніжності, плідне світло вологе,
    І надсадою щастя дзвеніла далека дорога.
    А тепер впізнаю цей звук тільки зрідка – на юних обличчях:
    Витягаюче шию вслухання у подив далекого кличу.
    14.
    Тут годилось би ще щось додати (отак на тризні
    По великих – усяка нічвида старається на афоризма,
    Але в кожнім надгробнім казанню – маленька червива втіха:
    От же, був ворохібник – а бачте, лежить як тихо!)…
    А лежить – усього лиш стончений аркуш з твоїм письмом кострубатим,
    Та пухнаста од пилу касета (не тягне – врубати):
    Не великий небіжчик – підміна, скинуте рам’я,
    Линовище, звіяна потерть, скоцюрблений бинт від рани.
    А любов – подихтіла у простір, клубом розприслої пари,
    Щоб згуститись деінде – над долями ліпшої пари.
    15.
    Не боюсь самоти. Значно більше боюсь – улягання:
    Надто добре-бо знаю, як може в’язнить моногамна
    Підкамінна залежність – так річка впирається в греблю,
    Й розпаношений сміх затискають гіпсовані ребра.
    Я невдовзі верну собі, милий, – і постать політну,
    І вдаряючу в голови терпкість ще раннього літа,
    Й ту ходу – мовби вмисне для мене дорогу мостили,
    Й надмір рухів, якими себе випручую з тіла…
    І в таку – некохаючу, власним засліплену смислом, –
    Ти залюбишся наново, милий. І це буде смішно.
    16.
    Пам’ятаєш, я говорила: усе, чого раз не впізнав ти
    (Вбраний наглухо в себе, ніби в скафандр астронавта), –
    То немовби змарнований хист (віковічна вкраїнська риса!):
    Всі зусилля догнать – що кривляння старої актриси
    Із минулим статистки і ґримом ґротескно-яскравим…
    Щиро зичу тобі – якнайбільше жінок і слави
    (До якої доклала і я!), і не май до мене досади.
    Заховай моє фото глибоко на дні шухляди.
    І на цього листа, мій загублений бідний брате,
    Як на всі попередні – не треба відповідати.
    Закінчено: 28 червня 1994 р.
    Кембрідж, Масачусетс
  6. #86
    Sky
    Offline
    Небо в твоїх очах ©

    Re: Вірші, що зачіпають душу...


    Ліна Костенко

    Доборолися, добалакалися,
    Досварилися, аж гримить.
    Україно, чи ти була колись
    Незалежною, хоч на мить
    Від кайданів, що волю сковують?
    Від копит, що у душу б’ють?
    Від чужих, що тебе скуповують?
    І своїх, що тебе продають?

    ***
    Прогавили, прогледіли, і хочеться – на Марс
    Це сталася трагедія, а ви - зіграли фарс
    Отримали Україну без бою і здають без бою
    .... б`ються поміж собою
    Дивлюся ввечері і вранці, милуюсь депутатським гроном
    Яка гармонія і танці, і єдність змій з Лаокооном
    Прости мені, мій змучений народе,
    Що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
    Бо ж сієш-сієш, а воно не сходе
    І тільки змії кубляться й сичать.
    Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні,
    Злість рухає людьми. Але у бік безодні
    Компроміси компромати компрадори і примати
    Скільки сили треба мати, щоб усе це витримати
    Які засиджені скрижалі, яке злиденство зветься шансом
    На жаль, уже і в цій державі стаю потроху дисонансом.
  7. #87
    Offline
    2.0

    Re: Вірші, що зачіпають душу...


    Іван Франко.
    Великі роковини
    (твори Івана Франка, заборонені в СРСР)

    Боже, наше рідне слово!
    Наша пісня ще живе!
    І про нас ще пам’ятає
    Покоління те нове!

    Ще співає про козацтво,
    Про його кривавий бій!
    Ах, значить, ще не в могилі
    Той народ коханий мій! .........

    …Коли славний, безталанний
    Щирий батько наш Богдан
    У важкій годині скликав
    Запорожців на майдан.
    Тямлю ніч цю, як сьогодні!
    Вколо нас реве Дніпро
    І клекоче Ненаситець,
    Кам’яне гризе ребро.

    А в степу напроти Січі
    Це не хижая сова –
    А Кодацька лядська кріпость
    Свої кігті висува.
    У Богдана сльози в оці,
    Та вогонь в душі, в словах.

    «Згинем, браття, або вгору
    Піднесем свободи стяг!
    Згинуть – нам одна дорога,
    Чи в кайданах, чи в війні;
    Хто ненавидить кайдани, –
    Тому війни не страшні!
    Чи послабли наші сили?
    Потупилися шаблі?
    Чи в серцях ви погасили
    Дух лицарський взагалі?»
    І гучніше хвиль Дніпрових
    Крик козацтва заревів:
    «Або ляжем головами,
    Або виб’єм ворогів!»
    В жовтім світлі смолоскипів,
    Що горіли серед нас,
    Ув очах козацьких блисло
    Десять тисяч іскор враз.
    Гей, тих десять тисяч іскор –
    То був, браття, той підпал,
    Що підняв страшну пожежу
    Аж по Буга й Сяну вал.
    Гей, тих десять тисяч іскор –
    То був, браття, той розмах,
    Що історію Вкраїни
    Повернув на інший шлях.

    Бачу, бачу тії іскри!
    Мовиш: «Мало їх? невже ж?
    Що? На тридцять мілійонів
    Десять тисяч не знайдеш?»

    Мовиш: «Де нам взять Богдана?»
    Тільки ти придатний будь
    На святе, велике діло!
    Загартуй думки і грудь!

    До високого літання
    Ненастанно пробуй крил,
    А Богдан прийде, як сума
    Ваших змагань, ваших сил.

    До великого моменту
    Будь готовий кожний з вас, –
    Кожний може стать Богданом,
    Як настане слушний час.

    Мовиш: «Нині інші війни».
    Ну, то іншу зброю куй,
    Ум гостри, насталюй волю,
    Лиш воюй, а не тоскуй!

    Лиш борися, не мирися,
    Радше впадь, а сил не трать,
    Гордо стій і не корися,
    Хоч пропадь, але не зрадь!

    Кожний думай, що на тобі
    Мілійонів стан стоїть,
    Що за долю мілійонів
    Мусиш дати ти одвіт.

    Кожний думай: тут, в тім місці,
    Де стою я ув огні,
    Важиться тепер вся доля
    Величезної війни.

    Як подамся, не достою,
    Захитаюся, мов тінь, –
    Пропаде кривава праця
    Многих, многих поколінь.

    У таких думках держися
    І дітей своїх навчай!
    Коб лиш чистая пшениця, –
    Буде паска й коровай.

    «Чи побіди довго ждати?
    Ждати довго!» То й не жди ж!
    Нині вчися побіждати,
    Завтра певно побідиш.

    Та ж недаром пробудився
    Український жвавий рід.
    Та ж недаром іскри грають
    У в очах тих молодих!

    Чей нові мечі засяють
    У правицях, у твердих.
    Довго нас наруга жерла,
    Досі нас наруга жре,
    Та ми крикнім: «Ще не вмерла,
    Ще не вмерла і не вмре!»
    1898

    http://www.myslenedrevo.com.ua/studi...mosaic/10.html
  8. #88
    Offline
    Частий гість

    Re: Вірші, що зачіпають душу...


    Прожитые мною годы
    Под Стакан-звездою
    С восставшей из пепла Анной
    Давят на плечи
    Выдуманные мною герои
    Запивают водку водою
    На кухне туманной
    Гасят свечи.
    Отпусти мне грехи мои, Господи
    Да избави меня от лукавого,
    Что во мне давно замок построил
    Каюсь…
    Отпусти мне стихи мои
    Прости мои пьяные осени,
    Введенных мной в искушение...
    Господи, можно я с ними еще поиграюсь?

    Съеденные мною книги
    От корки до корки
    С диагнозом «весна-мозга»
    - Причина запора.
    Украденные мною люди
    Как куклы на полке
    - Пластмассовые... в руках розги…
    Щелчок затвора…
    И толи ты, Господи, дверь отворил
    Толи пуля в висок глаза открыла
    Улыбаюсь…
    Отпусти мне песни мои
    И кумиров, что другим сотворил..
    Но..Господи, можно я с ними еще поиграюсь?

    На лице под гримом времени
    Слезы падших женщин
    Падших в мои объятья..
    Ушедших в забвение..
    Толи помада толи кровь на губах
    От тысячи пощечин..брошенных к ногам платьев
    Всему есть обьяснение
    Мой сатириазис чист как слеза последней
    Убитой мной словом-пулей ..
    Метко…
    Отпусти мне, Господи, любовь мою
    Доигрался –хватит…
    Как вишня вишу на ветке…

    Андрей Гречаник
  9. #89
    Offline
    2.0

    Re: Вірші, що зачіпають душу...


    Олеся Сандига

    Я народилася тоді коли схочу
    мій день народження як метелик
    з місця на місце
    з місяця в місяць
    ініціали на крильцях стерті
    пурхає
    доки хтось не застрелить
    датою смерті
  10. #90
    Offline
    2.0

    Re: Вірші, що зачіпають душу...


    Тимур Литовченко

    Яка моя мова?
    (пародiя)


    Мова моя солов'їна!

    Мова моя зозулина,

    Смачная, немовби малина!

    (А може, i як горобина?..)

    Мова моя лебедина!

    Мова моя журавлина!

    Крiм того, також соколина —

    Коротше, пташино-рослинна…

    Так, мова моя калинова,

    Буйная, мовби дiброва

    Дубова, соснова, квiткова,

    Кленова i ще яворова!

    То може, зламаємо штампи

    Заради збереження слова?!
+ Ответить в теме
Страница 9 из 39

Теги для этой темы