– Знаєте, були колись мрії в мене… Причому багато мрій, наївних, правда, таких, але то таке, – пусте. Це ще в дитинстві було. Тоді, коли мені ще здавалося, що тільки-тільки випустять мене на волю, в світ широкий, як тут же ж я в ньому закатаючи рукава гори почну звертати. Ввижалося мені, що кращого чоловіка для такої мети годі й шукати. Десь бувало сяду й почну мріяти: як дівки за мною табунами бігати будуть; як гроші в мене заведуться в якійсь просто несчисленній кількості; яким я красивим, успішним, розумним й ще чорт-знає яким стану. Все мені в дитинстві цілком реальним вбачалось. Зрештою, чим я гірший за того лисого дядечка, що на білій яхті катається. – Нічим! Правда? – От і я собі так думав. Голова в мене на місці була (принаймні мені так здавалося), руки, ноги й вуха теж там де слід виросли, тому, ніяких перешкод на цьому шляху всіяному трояндами я не бачив.
Склав собі план і почав «діяти». Ну як план? – Так, щось в голові гуляло як вся та чудасія приблизно виглядати має, нічого конкретного. Розпливчасто якось все те було. Так само, в принципі, і «діяв» я, – розпливчасто якось… Почну щось робити і вже через пару хвилинок та справа настільки вже мені набридне, що не втримаюсь й обов’язково її на завтра відкладу. Завтрашнього дня ще на деньок відстрочу, а через тиждень і взагалі вирішу, що нащо мені той бісів пункт плану мого здався. Це, взагалі то кажучи, зовсім навіть і непогано. Відпадають, просто, такі пункти як: мати таке ж тіло як у Шварценегера; вчитися тільки на відмінно; знайти собі через три дні розумну, красиву, милу й з ямочками на щоках дівчину. То все добре, але є й один серйозний недолік у всьому тому процесі. Починаєш ти з часом знаходити логічні основи для відкидання не тільки в схожих з вище описаними пунктах, а й в набагато серйозніших, і якщо в тебе завелика кількість звилин в голові, то можеш кричати «пропало». Скоро в тебе пунктів і зовсім не залишиться…
Тоді то й починається найскладніше. – Смутку в мені, в голосі моєму, в очах моїх з кожним словом все більше й більше стає. – Що занадто то не здорово, як то кажуть. – Тут я показую вказівним пальцем на свою голову, пару разів постукую по ній, безсило розвожу руками й продовжую: – Голова занадто здоровою є, як в того перекачаного культуриста м’язи. Настільки здорова, що аж некрасивою якось. І що в такому випадку трапляється? – А нічого хорошого, скажу я вам. Озираєшся по сторонам і розумієш – іти то нікуди. В яку сторону не подивишся всюди одне й те саме питання стоїть: «А навіщо?». Неначе в пастці я тоді опинився. Йти абсолютно нікуди не хотілося й залишається тільки одне – сидіти на місці й дивитися, що з того всього вийде. Є університет, пізніше робота з’являється, от воно потроху, коли є чим зайнятися й глушиться якось. Поробив те, поробив се, та й заспокоївся собі трішечки.
Пізніше вже, починається хандра. Спочатку легенька така, я її замріяністю тоді називаю. Але це не та замріяність, що орієнтованою на щось була. Тут щось зовсім інше, – ні з того ні з сього легенький сум неначе вітерець якийсь мене обдувати почав. Дуне, й сумніше мені стане. Дуне ще раз, а я тут же ж за щось візьмусь ховаючись від нього. Книжку візьму читати, за комп’ютер залізу, на пиво сходжу… і знаєте, якось воно спочатку минається. Хандра легенька й відносно безболісна ще. Намагаюся я її не помічати, от і все. Тоді це ще можливим було. Піду кудись, приховаю її від сторонніх очей десь за пазухою, і все нормально стає.
Але… вітерець щодалі то сильнішим й сильнішим стає. Спочатку не вдається мені хандру ту від сторонніх очей сховати, пізніше вже й зайнятися нічим не виходить. Ну, як не виходить… Треба, наприклад, щось в університет вивчити, а крім пунктика: «навчатися тільки на відмінно», я логічну основу до відкидання для значно ширшого пунктика знайшов: «навчатися в університеті». Й прошу зауважити, – махаю я вказівним пальцем в повітрі, даючи тим самим знак, що варто відзначити те що далі я збираюся сказати, – саме «логічну основу». Це не від лінощів і тим більше не від дурощів, швидше від мудрощів, так би мовити, надмірних. Отака от прикрість…
А вітерець тим часом сильнішає й сильнішає. Вже на буревій він більш подібним стає. І зносить буревій цей на шляху своєму всі ще не витіснені мрії мої, так що, залишаюсь я таким собі безмрійним чоловіком. Довгий час живу якось без них, ну як живу, – існую швидше, – жодної нової на горизонті не з’являється, аж поки, о диво!.. нарешті!.. виникає та мрія в мене й формулюється вона приблизно так: «щоб всі мене в спокої залишили»…
Думаєте, що до того складно було? – Е, ні… найскладніше тільки починається. Крім того питання «а навіщо?» куди не попруся з’являється переді мною всім добре відоме «а ну його до біса!». Причому застосовується воно аби до чого. До роботи, навчання, друзів, коротше кажучи – всього.
Тут я зупиняюся, витримую паузу, дивлюся ображено кудись в сторону, трохи чи не сльозу пускаю, стримуюсь вчасно і таких вже велетенських зусиль оце от стримування мені коштує, що замість смутку на обличчі моєму злість з’являється. Серйозна така злість, побачивши яку на ратному полі варто було б втекти від того в кого її вгледиш.

Автора можна знайти на жж під ніком koliushko.

Далі там трохи оптимістичніше.