Полтава форум

Вечір – синонім самоти. Одягаєш халат, йдеш до ванної кімнати на чергову сповідь. Плачеш, виговорюєшся. Бо я, як і кожен із нас, грішниця. Та я ще є, відчуваю всією плоттю свою нематеріальну суть і прагну її не втратити.
Майже всі ми ходимо до церкви на вінчання друзів, чи то пак, на своє, з радістю святимо паски та крашанки або натовпом галасливих селян йдемо на екскурсію, клацаючи фотоапаратами і, подекуди забуваючи, матюкаємося. І так радісно посміхаються бабусі, думаючи:” Віруючі!” Дивно тільки, як не плигають крашанки з кошиків, не починається нервове тремтіння від незграбного виходу диявольського з нашого людського. Ми куримо за рогом, бідкаємося, як погано від випитого вчора і згадуємо, як же звали вчорашнього ноу-хау-коханця. Але, перехрестившись, переступаємо поріг храму Божого в надії, що дослухаємо службу і приручене дияволеня нас не викаже. Радісно скинувши хустки, ми йдемо додому, свято увірувавши, що чисті. Тепер можна починати життя з чистого аркуша …до наступної неділі.
Не можна стверджувати напевне, та колись, мабуть, усе було чистішим, світлішим. І натовп налічував безліч особистостей, а не скидався на однорідну гливку речовину. Душі були цнотливі, легкі, їм подобалося співіснувати з людством, вони прагнули відчуттів, бажань, любові та турботи. А тепер їх занехаяли. Людина тверезо і сумлінно вбиває в собі душу, травить її вульгарними бажаннями і продажним коханням. Позбувшись неповторності душі, зрадивши її, ти не можеш називатися особистістю, індивідумом. Ти – тканина, неякісна та з недоліками. Ми – брудна нація. Ми в’янемо, немов пожовкле осіннє листя. Що важливо – в’янемо, гниємо, псуємося всім колективом, дружно, не розпізнавши серед гнилі особистість.
Всі наші біди – від нас самих. Ми вже не можемо хотіти, ми не керовані собою. Ми завчаємо заповіді Божі, не вникаючи у зміст, а залишаємо після себе гріхи крок за кроком. Ми ховаємо гроші, коштовності зберігаємо в далекому підвалі банку. Не розуміємо, що час зберегти душу, і пошкодувати, що це можливо тільки самостійно. Ми створюємо сім’ї, народжуємо дітей, посміхаючись при цьому що вихідних гостям-друзям. Душа є завжди. Навіть тоді, коли одружилися, бо батьки вирішили, народили, бо третій аборт не встигли зробити вчасно. А душа, вона всі десятки років подружнього життя кохає колишнього однокласника і ночами плаче, сумуючи за першою вбитою дитиною від нього ж. Конкретніше?.. Розповісти вам про душі, що відчувають вони при цьому? Як страждають від безглуздих наших вчинків? Деякі вже можу не догледіти, бо, пробачте, надто маленькі і безколірні, за броньованими дверима сумління їм читаєте біблію для очищення, забуваючи, що треба лише відкрити вікно, впустити з повітрям світло. Своя…щастить: іще дає про себе знати.
Зрада… Чи рахував хто, скільки за життя зраджував друга, дружину, коханого? Рахують чомусь чужі зради, про свої на час забуваючи. Але коли вони такі…незабутні. Коли зрада – шалена і незабутня, коли вона – сенс життя і твої/мої найсуттєвіші мрії.
…У такі хвилини я відчуваю себе найрозпуснішою, зрадливою, невірною. Мені соромно за ці поцілунки, обійми, пристрасть, за свій палкий пристрасний погляд, на жаль, щирий! І я цілую одного, а думаю про… ці приємні пестощі і …про іншого. І щось в цих думках визначено зайве, і щось мене гнітить. Проте враз мої сумніви розвіює незабутній, якийсь особливий поцілунок. Здається, цілуєшся до забуття. В оточенні безглуздого захвату ми приречені на зраду, ми раби поцілунків і своїх потаємних прагнень. А які ті прагнення? Лиш одне одного та тілом до тіла міцніше пригорнутися.
“Між нами ніж “,- співає Карпа. А між нами – безодня. В цій безодні наші кохані люди. Вони іноді виринають в пам’яті, мусолять мозок, подібно людям, що тонуть в глибокій стрімкій ріці, з останніх сил махають руками, щоб їх помітили, врятували та витягли на берег. Але вони залишаються в тому коловороті, і лиш без свідомості, через деякий час вони знову на суші… Сумління знов блукає в хаосі розмови, музики, його аромату, моїх безглуздих слів, зухвалої посмішки…
…Оце мій гріх? Цим я маю боятися бруднити душу, свою честь? Щирість почуттів, захват, дитяча радість – злочинці, і моїй душі не приємне моє задоволення?! Коли татко, в свої 40, зраджує, що природно, кохану дружину з молодшою жахливою молодицею, він негідник, зрадник, підлий? Та коли він заради сім’ї, яку лише одного вечора проміняв на шматочок молодості, йде на роботу з обіцяною товстезною пачкою зарплатні, з такими ж незадоволенням/ великими вагонами/ папками з документами / втомою .., а не пише свої безмежно-ненормально-унікальні картини, щоб насолодитися собою та наситити творчістю і фарбами людей, тоді він порядний сім’янин! Так, він піклується про родину, та згодом помре, від нестачі сил, від пустоти серця, яке товаришує з душею. Душа його жадає фарб свята, себто як кожна душа – індивідуальна – жадає свого, певного, а її лишають вдома, дивитися з вікна. Тоді хочеться кричати: «Не зрадь !» Не зрадь себе, свої смаки та почуття. Пригадай, ти йшов усі свої молоді роки до мети, а душа, сповнена натхнення, прискорювала крок. І ти зараз зупинишся, ти звернеш на шлях спокою і обов’язків, а не підеш далі в унісон власно-душевними радіохвилями? Коли так – сором тобі, сором зрадити себе.

…Крадемо всі ми, хоча б раз у житті, бо хочеться спробувати все. Крадуть аркуш із зошита у сусіда, з яким сидять за однією партою, крадуть кеди перед футболом у суперника, крадуть ножиці у завуча, якими непомітно ріжуть спідницю «подрузі», крадуть дві гривні у татка на пиво… Злодії крадуть машини, кілограми цукру, літри бензину. Згодом, у них крадуть свободу, дарують кілька статей і нескінченність відпочинку за ґратами. Вони – поганці. Їх фото завжди чорно-білі в найбрудніших закутках вокзалу…
Я – громадянин, маю власні думки, права, мрію, мету. Я йду до неї з усіх сил, я читаю шеренги книг, пишу безглузді абзацові статті про трактор та його власника в “районку”. Сподіваюся, що так, сходинка за сходинкою, я дійду до мети, до області, до телебачення. Я вірю, намагаюся. А татко, радісно та мрійливо “пропихає” мене в фінансисти – “дуже необхідна професія”. Я вивчаю новий бальний рух, тренуюся, несказанно радію, а він знищує розетку в кімнаті і вмикає калькулятор, відкриває зошити, книги, формули, знаючи, що я не тямлю в них і навіть не хочу тямити. Цим вчинком він говорить:”Досить марно танцювати і знущатися з комп’ютера щоночі, вибиваючи на клавіатурі рядочки слів. Ти – дитина, для тебе життя – танець-гра, а ми краще знаємо, що тобі потрібно”. А в скронях стукотить одне: не можна дозволити красти свою мрію. Це найцінніша скринька, це твоя суть. Це те, для чого ти прийшов на Землю і з чим ідеш уже давно, долаючи незгоди і труднощі. Вкрадуть машину – купиш нову згодом. Безсоромно заберуть мету – згодом повільно помреш, згниєш, зітлієш і вже не відновишся на арені існування. Іще шматочок душі припалили, надламали, не обіцяючи повернути. Шматочок душі – шматочок тебе – шматочок життя. Намагаються вкрасти мету – вразь їх наступним сміливим кроком до неї, бо інакше – загубиш себе.

Вбити може не кожен з тих, хто може вкрасти… Та в нього не надто цікава історія. Він йде слідом за злодієм у сусідню камеру. Та, мабуть, побачить, як крадій піде на свободу, на зміну прийде інший, а його рух застигне ще надовго.

То чому немає місця, де можна було б сховатися від себе, від того опромінювання більшості, від клонування телебаченням і зомбування рідних?
Ти маєш стиль, ти маєш смак, ти – особистість – і цим цікавий суспільству, цим вабиш. Інакше – ти в дощ лише одна з парасольок, куплених в одному й тому ж магазині. Ти хочеш фарб життя, яскравості, чогось небуденного, неповторного. Бо ж твій мозок, твоя душа – єдині, і такі вподобання притаманні саме їм. Та що там зовнішність. Я хочу танцювати, а він – битися, я читаю український модернізм, він – англійську фантастику, в моїх навушниках – українське, з його волають німецькі монстри, він – фізик, я – поет. Але ми горді, бо ми юні та незалежні. Ми щасливі і подобаємося іншим, бо, насамперед, задоволені собою, бо душам нашим легко, вони кожна у своїй просторій затишній оселі. І добре, що душі вільні, бо знають до чого прагнуть і не рвуться на частинки.
Собори душ своїх збережіть! Збудуйте їх за власним планом, прислухаючись до почуттів та бажань. Не дозвольте підло вкрасти креслення їх будови або ж нав’язати вашій душі останні європейські модні тенденції. Європейців – мільйони, а ви– архітектори – одні такі. Замалюйте її, пийте сонце для неї щодня, відкрийте вікна і впустіть вітер. Не зраджуючи плоті, мозку, душі, створіть для неї дім із власних прагнень: двері з бажань, стелю з мрій. Але щоб лише самі, бо вам у ньому жити. Збережіть! Дотримуйтеся особистих “не…” - і душа стане міцною, мов давно збудований собор, з міцними стінами і блискучими неповторними іконами. Не руйнуйте цієї будови, не дайте іншим зламати її. Бо ваші мрії і душа єдині і неповторні. Не можна прожити життя вдруге.Отож, бережіть цю єдність, цей собор душі, щоб, коли закінчуватиметься ваш час мирського життя, ви б з гордістю сказали:”Це я збудував собі такий величний і різнобарвний храм і зумів зберегти його”.