Кіровоград-Полтава: Своїми очима

Вже вкотре переконуєшся, що все у цьому світі відносне – красу треба вміти бачити, красу треба вміти показувати, але однієї краси інколи буває замало. Хочеться принаймні відчувати автентичність того міста, куди потрапляєш, як завжди, відкриваючи для себе Україну. Бо як її можна любити, не знаючи? Мандрівним філософом чи мандрівним романтиком бути тут замало.

Ці думки стають реальнішими, коли приїздиш до Полтави. Відразу сприймаєш усе через призму Кіровограда (бо то ж твоя батьківщина) – очима – архітектуру, слухом – мовлення, душею – гостинність, спостерігаєш поведінку і хочеш віднайти риси, що можуть вказати: ось, це полтавці!

Знайомство з містом почалось знайомством із хазяйкою квартири, де можна було оселитись, по вулиці… Жовтневій. Не впевнена, що це полтавська автентичність, але на шторах у кімнатах там були намальовані квітки, у пелюстках яких написані букви – м.о.с.к.в.а, а в середині – число 80. Перша асоціація стала дороговказом: шукай у Полтаві відгомін російської культурної експансії. Шукати не довелось, бо як тільки потрапляєш у центр міста і піднімаєш очі на будинки, відразу бачиш відбиток саме російського впливу на цій землі.

Та почнемо з початку. Про музеї, галушки, пам'ятники і …футбол. Знайомством з Полтавою завдячую патріоту свого міста, знавцеві історії України, її традицій, культури, просто галантному полтавчанину Роману Чабановському, який був моїм неперевершеним гідом протягом дня.

Бруківкою, між камінням якої проросла зелена трава, йдемо по центру цього міста, що дало Україні Івана Котляревсього, Панаса Мирного, красиву легенду про Марусю Чурай…Вулиця трохи нагадує нашу (кіровоградську) Леніна, якою можна дійти до обласних осередків культури – театру, філармонії, педагогічного університету…і трохи – київський Андріївський Узвіз, можливо, через митців, що виставили на продаж свої роботи обабіч бруківки. Кожною клітиною душі намагаєшся відчути історичність цієї миті - пригадуєш, як на парах з історії української літератури дивувались – виявляється, на Полтавщині народилась добра частина українських письменників! Філософ Григорій Сковорода, славнозвісний Микола Гоголь, історик і громадський діяч Михайло Драгоманов, композитор Микола Лисенко, брати Платон і Георгій Майборода, письменники Василь Барка, Олесь Гончар, Остап Вишня, байкар Євген Гребінка…

Які ж умови стали причиною формування саме тут численої когорти української інтелігенції? Можливо, специфічний полтавський ареал, що має особливу енергетику, а ця енергетика передалася людям, що живуть у тій місцевості…

Історія ніколи не стверджує щось категорично і конкретно. Так є і з віком Полтави, чого не скажеш про вік Єлисаветграда-Зіновєвська-Кіровограда. Донедавна вважали, що лік її рокам починається з 1172-го – із часу згадки в Іпатіївському списку «Слова о полку Ігоревім» (пам'ятний знак нині розташовується на Івановій горі), але під час робіт в історичному центрі Полтави було знайдено докази давнішого існування перших поселень, тож тепер полтавці кажуть, що їхньому місту приблизно 1100 років.

Поступово поселення перетворювалося з провінції на …«малий Петербург» - саме така назва зустрічається у краєзнавчій літературі про часи розбудови Полтави (а Кіровоград у цей час називали маленьким Парижем…) Що відразу кидається в очі і є не таким, як у Кіровограді? По-перше, це мовлення. Фірмовим полтавським «шо-шо» назвати не можна, адже так говорять у багатьох містах і містечках України, а от самі полтавці твердо переконані, що говорять вони саме полтавською мовою. Коли звертаєшся у магазині українською, намагаються переходити на рідну мову, як російською – спокійно використовують сусідську мову ( у Кіровограді ж із мовним питанням гірше – ступінь асиміляції сільського суржикомовного населення із міським «рускім» набагато вищий, причому вживаються такі суто кіровоградські діалектизми як «німа» в значенні «немає» або «гаварю» із глухим «г»).

Якимось чином ріднить наші міста і наявність фортеці та оборонного укріплення навколо поселення. Сьогодні історичним місцем у Кіровограді є вали, що лишились від оборонної споруди часів Єлизавети, у Полтаві ж таке укріплення свого часу було дерев'яним, тож і не збереглося до наших часів. Панорамний вигляд міста видно з Іванової гори (а от красу Кіровограда скоро не можна буде й розгледіти з валів через побудову нових багатоповерхівок в історичному центрі міста).

Саме із фортеці імені святої Єлизавети, що до того захищала кордони Російської Імперії від турків і кримських татарів, виступила стотисячна армія, яка 1775 року зруйнувала Запорізьку Січ (нема чим хвалитись фортеці Єлисаветградській, як і Полтаві, коли згадуються сторінки історії, які говорять про поразки тих, хто намагався здобути своїй землі незалежність). Білі будинки з колонами – неперевершений архітектурний ансамбль у центрі міста – ось друга асоціація з Полтавою.

Дивує схожість кіровоградського і полтавського будинків СБУ - однаковий колір, подібний архітектурний стиль і схоже розташування у центрі міста…

Одним із найцікавіших спільних фактів, що стосуються Кіровоградщини і Полтавщини, є доля геніального конструктора Олександра Кондратюка-Шаргея. У метричній книзі Полтавської єпархії міста Полтави у кафедральному Успенському соборі під номером 55 записані дані про народження Олександра Шаргея - майбутнього генія космонавтики.

Згодом через багато років ім'я Кондратюка-Шаргея буде пов'язане із цукровим заводом, що в Малій Висці на Кіровоградщині (завод «не дожив» року до свого століття). Саме на Маловисківському цукровому заводі Шаргей працював кочегаром. А ще пізніше розробками «генія в обмотках», послідовника Костянтина Ціолковського користувалися американці під час підготовки польоту на Місяць. Про Кондратюка школярі Малої Виски пишуть реферати і захищають наукові роботи у Малій Академії. Що про Кондратюка знають у Полтаві? Таку інформацію у вихідний день знайти нам не пощастило.

Тепер про хліб насущний. Чим-чим, а от галушками Полтава точно славна на весь світ, дехто із полтавських господинь навіть борщ готує із галушками, запевняючи, що тільки таким є справжній полтавський борщ. Правда, пам'ятник тим самим галушкам у Полтаві вигладає дещо комічним, до того ж заробив за час свого існування чимало критики: хтось запевняв, що на землі їсти дають лише котам і собакам, хтось наполягав на неправильній формі галушок, але туристам то ні до чого: всі залюбки фотографуються, сидячи у ложці, і вірять, що це принесе їм багатство. Не стала винятком і я.

У день мого перебування в Полтаві мені пощастило побувати ще й на футболі (до цього інколи вболівала лише по телевізору і кілька разів на кіровоградському стадіоні «Зірка»). Грали «Динамо» і «Ворскла», а це вам не абищо! З Києва приїхали уболівальники – організованою колоною, з піснями і примовками, вони (як військо) рухалися у бік стадіону, що не могло не викликати зацікавлення і поваги. Узагалі для того, хто вперше побував на великому стадіоні і на великому футболі, цікавого було безліч: це і культура поведінки на стадіоні ( виявилось, що людей, «обтяжених інтелектом» вдосталь і в Кіровограді, і в Полтаві), і вболівальники різних команд у різних секторах, і саме спілкування довкола. Приїхавши угості до Полтави, я, звісно, уболівала за «Ворсклу» - як нагадування про свій статус, маю шарфик із логотипом полтавської команди.

Звісно, якщо порівнювати полтавський стадіон із кіровоградським, то…краще не порівнювати… Але вибір преси, який стелять полтавці на сидіння стадону невеликий – дві полтавські газети (хоча, можливо, це ознака популярності) використовують і за прямим призначенням (читають), і не за прямим (стелять на сидіння).

І наостанок. Колись малою від когось із дорослих мені довелося почути такий жарт: ніби при в'їзді до районного центру Кобиляки біля позначки з назвою поселення намальовані дві молодички з паляницею, а під ними напис «Вас вітають Кобиляки». Відтоді Полтавщина десь на рівні підсвідомості асоціювалася саме з чимось комічним, веселим, жартівливим, легким і українським. Тепер же зрозуміла і переконалася, що асправді там є багато чого цікавого, особливого, полтавського, свого, того, про що можна розповісти гостям і що показати, що ніколи не забудеться і згадуватиметься як приємна серія із фільму «Своїми очима». От тільки іноді думається: а якби до Кіровограда приїхали вгості українці з іншого мста, чи було б що показати і чим похвалитися протягом усього дня? Чи не обійшли б ми усі «визначні місця» за три години максимум, показуючи пам'ятники доби комунізму і вулиці із такими ж назвами, ховаючи очі і соромлячись за своє рідне місто…

Джерело

а кстати про Кобеляки это совсем и не шутка :))