Грошова допомога постраждалим у війні!
Магазин спортивного харчування Strong Life
Дерево благодарностей2Благодарности
  • 1 Сообщение от fragov
  • 1 Сообщение от fragov
+ Ответить в теме
Показано с 1 по 5 из 5.
  1. #1
    Offline
    part of me

    Пазурі Голодомору


    У популярному телефільмі минулих часів «Місце зустрічі змінити не можна» хвацький детектив Висоцький-Жеглов весело, із жартами забирає у несимпатичного офіцера-чергового по кримінальному розшуку шмат сала, який тому прислали з дому і яким той ділитися з колегами не збирається. Ясна річ, що цей жлоб — українець. Так само, як українцями є десятки й сотні розсипаних по радянській літературі й кіно жлобуватих хамлюг, у котрих узимку снігу не випросиш. Можна, звісно, все списати на підступи російських шовіністів (режисер «Місця...» Станіслав Говорухін, до речі, належить до яскравих представників цього племені), та хіба ж усі автори таких творів заражені шовінізмом? І чому в дожовтневій російській літературі жителі Малоросії виведені передусім як гостинні та щедрі люди? Чому це саме засвідчують усі автори нарисів про новочасну і середньовічну Україну?
    Відповідь на ці запитання дуже проста й складна водночас. Справа в тім, що наприкінці першої третини ХХ століття істотно змінилися провідні культурно-історичні типи українців; одні зникли, інші відійшли на другий план, а наперед вилізли або той жлоб, у якого не допросишся взимку снігу, або хронічно переляканий персонаж, який постійно озирається на владу, або особа, яка істерично намагається позбутися всіх слідів свого українського походження, та, передусім, мови. Бо ж на рівні отого самого колективного підсвідомого, яке передається з покоління в покоління, такі персонажі відчувають, що це дуже небезпечно — бути українцем, виглядати щедрим і добрим, а ще й демонструвати бодай потенційну непокору владі.
    Причина цієї зміни — Голодомор, котрий, як і будь-який геноцид, завдав страшної національної травми всім в Україні сущим. Власне, в новітній європейській історії такої концентрації жахіть не було — скажімо, Голокост виявився розтягненим на шість з половиною років, а етнічні чистки на Балканах наприкінці ХХ століття, на щастя, не дійшли межі антропологічної катастрофи, бо їх зупинили збройні сили країн НАТО. Геноцид українців виявився стисненим у часі; у ньому поєдналися не тільки фізичне, а й духовно-культурне нищення (згортання українізації і «вилучення» інтелігенції); але, як і всюди, метою організаторів геноциду було нищення нації як такої. А відмінність Голодомору від інших варіантів геноциду — у тому, що певній частині українців була залишена можливість фізично вижити — в обмін на фактичну відмову бути українцями...
    Закладалася у підсвідомість мільйонів людей настанова на виживання за будь-яку ціну, на накопичення і приховування статків, навіть коли це є аморальним і безглуздим
    Тому спершу населення сіл і містечок, де життя було наближене до сільського, на повну силу відчуло повну безнадію пошуку порятунку — це коли у селян було відібрано буквально всі засоби до життя, потім пройшла чистка «ненадійних» та «ідейно чужих елементів» (тобто осіб із бодай частковими проблисками людяності) у владних — партійних та радянських структурах (йшлося про десятки тисяч репресованих партійців та господарників), і вже потім для найбільш слухняних і фізично бодай трохи витривалих селян (які сповна відчули на собі жах Великого Голоду) влада організувала харчувальні пункти у колгоспах. Життя пропонувалося не просто в обмін на лояльність, а в обмін на схвалення політики партії (тобто того ж таки Голодомору) та на участь у боротьбі з «прихованими ворогами народу». Цим самим закладалася у підсвідомість мільйонів людей настанова на виживання за будь-яку ціну, на накопичення і приховування статків, навіть коли це є аморальним і безглуздим. А паралельно швидкими темпами згорталася українізація, не тільки в гуманітарній сфері, а і в науково-технічній, і це сягнуло крайніх меж вже у другій половині 30-х: руйнувалися цілі наукові школи та напрями, бо тотальний контроль за інтелектуальною елітою був важливіший для влади за поділ атомного ядра, міжконтинентальний бомбардувальник, реактивний винищувач чи радіолокатори — саме ці питання на той час успішно розв’язували українські науковці та технологи, отож національне відродження перетворювалося на розстріляне — цим Кремль і його місцеві сатрапи убезпечувалися від перспективи структуризації української нації, перетворення її на повноцінного історичного суб’єкта.

  2. #2
    Offline
    part of me

    Re: Пазурі Голодомору


    Отож, власне Голодомор підкріплювався різноманітними засобами, які всі разом вкарбовували у свідомість українського етносу факт його цілковитої залежності від більшовицької держави, його повної несуверенності не тільки у державно-політичному, а і в соціальному та екзистенційному планах. Так само несуверенною з цих часів мала почуватися особистість: до скону мусила українська людина дякувати великому Сталіну, що змилувався свого часу над нею чи над її предками, нагодував більшовицькою макухою, надів на шию колгоспне, якщо у селі, чи пролетарське, якщо у місті, куди тікали селяни, ярмо з червоною стрічкою — і дав дозвіл працювати на перемогу комунізму. Останнє не є евфемізмом: саме у контексті світової революції і можна раціонально пояснити факт Голодомору.
    Комуністичний інтернаціонал, Комінтерн — так звалася міжнародна революційна організація з центром у Москві, яка ставила на меті буквально «перекинути світ» догори дригом, встановивши повсюдно «диктатуру пролетаріату». Партія російських більшовиків з самого початку була основою Комінтерну, вона фінансувала його діяльність, не рахуючи гроші, та готувала значну частину комінтернівських кадрів. Звичайно, серед активістів Комінтерну було чимало романтиків світової революції, але реально організація все більше перетворювалася на сліпе знаряддя в руках Кремля.
    Ви коли-небудь чули гімн Комінтерну? Геніальна річ. Як на мене, сильніша за «Інтернаціонал»: «Заводы, вставайте, шеренги смыкайте...» — ну, і так далі, аж до щирого визнання: «Наш лозунг — всемирный Советский Союз». Але сталося так, що на шляху до повного втілення цих цілей стали мільйони українських селян, і взагалі — вся Україна як така (а також і кілька інших частин СРСР — Дон, Кубань, Казахстан).
    А головна причина геть «неправильними», з погляду Сталіна, виявилися настрої в УСРР (такою була тоді абревіатура союзної республіки), що була оперативним тилом походу на Польщу, а принагідно і далі на Захід, бо через білоруські болота до Варшави, звісно, ближче, але ж чи поведеш хащами кінноту і танки?
    Можливо, якби опір владі з боку українців не був таким масовим, не було б і геноциду, як не було його в Білорусі чи Росії
    Здатність же українського селянства вибухати повстаннями Йосиф Віссаріонович знав не з чужих слів — саме він був наркомом з питань національностей у ленінському уряді, саме він разом з Єгоровим вів 1920 року червоний Південно-Західний фронт на Львів — і далі на Захід, через «труп білої Польщі», на Шпреє, Рейн і Марну. То чи можна планувати новий похід, якщо це селянство і той фермент, що його здатен розбурхати — тобто «самостійницько-петлюрівська інтелігенція», — не приборкані? Щоправда, Сталін шукав коріння того потенціалу боротьби у «підступах агентури Пілсудського» (ледь не всі документи 1932—1933 років рясніють посиланнями на неї; Кремль не міг зрозуміти, що українці мають свої інтереси і до їхнього числа не входить роль гарматного м’яса «революції ззовні», зірваної влітку 1932-го), але в оцінці України як «слабкої ланки» більшовизму не помилявся. Українські селяни й городяни у численних статтях і книгах про Великий Голод постають жертвами тоталітаризму, які безвільно приймають свій фатум, у кращому разі намагаючись кудись утекти чи вимолити пощаду хоча б для своїх дітей у чекістів та комсомольських активістів. А тим часом опір більшовицькому режиму існував. І цей опір був масовим — по всій Україні. Власне, саме тривала й запекла боротьба українського селянства проти колективізації, проти колгоспного ладу, проти ствердження нового більшовицького порядку 1932 року врешті-решт підштовхнула Сталіна і його оточення до необхідності раз і назавжди замирити Україну. Можливо, якби опір владі з боку українців не був таким масовим, не було б і геноциду, як не було його в Білорусі чи Росії. Але чи залишились би в такому разі українці власне українцями, якби вони не боролися за свою землю і свою волю?
    Тож опір більшовицькому режиму у першій половині 1932 року, як і перед тим, був потужним, виявляючи себе у різних формах. Перша з них — це масова втеча селян з колгоспів у міста, причому тікала найбільш активна та працездатна частина сільського населення. Тільки за січень 1932 року, за зведеннями ГПУ, у міста відійшло близько 127 тисяч селян. Реально ж ця цифра мала бути значно більшою, бо люди навчилися добре дурити «рідну» радянську владу.
  3. #3
    Offline
    part of me

    Re: Пазурі Голодомору


    Друга форма спротиву — це виходи з колгоспів. Тільки за перше півріччя 1932 року кількість колективізованих господарств в Україні скоротилася на 41,2 тисячі. А господарство — це ж зазвичай чотири-п’ять дорослих колгоспників (адже у багатьох господарствах були дорослі представники трьох поколінь). Заяв же на вихід було значно більше, ніж їх було задоволено. У Вінницькій області за червень 1932 року було зареєстровано 10079 заяв, у Харківській — 3792, у Київській — 3325. За першу декаду липня (відповідно до даних ГПУ) було подано 13743 заяв. З них: у Вінницькій області — 7720, Харківській — 3579, Київській — 1377. Сотні колгоспів по Україні взагалі припинили існування.

    Третя форма спротиву — це відверте і так само масове небажання збирати врожай у колгоспах і радгоспах, що зафіксовано партійними документами найвищого рівня. До 40% колгоспної ріллі в 1931—1932 роках так заросло бур’янами, що вони заглушували жито і пшеницю. Сюди ж можна зарахувати бойкот виборів (понад 50-60% селян на вибори у селах не приходило), відмову з’являтися на сільські сходи, зрештою, бойкот хлібозаготівель і податків.

    Четверта форма боротьби — це відкриті масові виступи проти влади. Так, тільки в першому кварталі 1932 року зафіксовано такі 257 виступів, в яких брали участь 23 тисячі 946 осіб. Йдеться про збори селян, які ухвалювали антиурядові резолюції, про вигнання із сіл «активістів» різного роду, про вилучення і роздачу селянам хліба тощо.

    І, нарешті, п’ята форма опору — це збройна боротьба з радянською владою. Московські архіви для українських дослідників фактично закриті, а найцікавіші документи містяться там. Але і тих фактів, що відомі, достатньо. Скажімо, у селах, розташованих уздовж залізничного шляху від станції Полтава до станції Пирятин напередодні 1-го Травня поширювалися листівки із закликами братися за зброю та боротися за хліб і волю. У селах Попівка і Хомутці Миргородського району повсталі, зорганізувавшись у загони по 20—25 осіб, нападали на будинки місцевих більшовиків. Це тільки один із прикладів щодо ситуації на Лівобережжі. А з 15 грудня 1931 року по 28 квітня 1932 року на Вінниччині — це вже Правобережжя — було зафіксовано 37 так званих терактів проти більшовицьких активістів, з них вісім успішних. Спротив владі різко зріс улітку 1932 року. Тільки в серпні на тій же Вінниччині було вбито 19 партноменклатурників. Повстанські групи діяли на Херсонщині, Одещині, Чернігівщині та в інших регіонах України. ГПУ вибивалося із сил, арештовуючи десятки тисяч людей.

    Враховуючи можливість масового народного руху проти влади, у грудні 1932 року до України були послані для повного приборкання селянства заступник голови ОГПУ Всеволод Балицький і секретар ЦК ВКП(б) Павло Постишев. До пасивного, а часом активного спротиву долучалася й частина низової партноменклатури, яка зросла у добу «українізації». Не випадково за перші 10 місяців 1933 року було, за словами повноважного представника ОГПУ по УСРР і голови ГПУ України Всеволода Балицького, «замінено більш міцними працівниками 237 секретарів райпарткомів, 249 голів райвиконкомів». Що сталося із «слабкими» працівниками — здогадатися неважко. Їх замістили «висуванці», готові на будь-який злочин, і надійні кадри з російської глибинки. (Принагідно: чому КПУ сьогодні не вшанує тих тодішніх більшовиків, котрі чинили хоч і непослідовний, проте реальний опір геноциду українського народу?). Загалом 1932 року лише ГПУ було заарештовано в Україні 74 849 осіб, 1933 року — 124 463 особи. Населення цілого міста середньої величини! Але ж арешти здійснювало не тільки ГПУ, а й міліція, військові, партійні органи.
  4. #4
    Offline
    part of me

    Re: Пазурі Голодомору


    Власне, якби не Голодомор, то було би вчинене щось інше, раніше чи пізніше, бо українці об’єктивно виявилися приреченими Кремлем на «зачистку» в ході підготовки до «революції ззовні» у Європі. Але Голодомор виглядав, очевидно, найбільш простим і найбільш ефективним способом створення десятків мільйонів «ідеальних виконавців» (це термін австрійського психолога Бруно Бательгейма, в’язня нацистського концтабору).

    Саме такими виконавцями — за логікою історичних подій — Сталін і його команда прагнули зробити всіх сущих в СРСР. Одних — раніше, інших — пізніше. Бунтівні Дон, Кубань та Казахстан потрапили «під ніж» тоді ж, у 1932—1933 роках. Партію та армію «чиститимуть» з 1937 року. А українців, які виявляли масову непокору владі, «взяли в роботу» наприкінці 1932 року, наочно переконавшись у їхній нелояльності під час «воєнної тривоги». І саме для того, щоб зламати масовий опір, щоб зробити Україну надійним тилом для майбутніх «визвольних» воєнних походів на Захід, і було розв’язано Голодомор, вістря удару якого було спрямоване на жінок, дітей, літніх людей. Запеклість цієї злочинної (за нинішніми і навіть тодішніми міжнародними правовими нормами) війни з українським народом вражає: скажімо, у Борівському районі Харківщини з 1939 по 1945-й на всіх фронтах Другої світової загинуло близько 5000 осіб, а від голоду за 1932—1933 роки — удвічі більше.
    Постгеноцидна нація — це нація, яку здатен вилікувати від її страху жити повнокровним національним життям тільки масовий героїчний чин
    1941 року спадщина Голодомору далася взнаки — мільйони селян у солдатській формі не хотіли воювати, Червона армія кинула тисячі танків, літаків і гармат, сотнями тисяч здавалася в полон. А за що мали воювати червоноармійці — за колгоспне рабство, за ГУЛАГ, за один із найнижчих у Європі рівнів життя, за денаціоналізацію своїх народів? Але дурнувата політика Гітлера зробила з народів СРСР його запеклих ворогів — це визнав сам Сталін 6 листопада 1941 року, і саме це, а не могутність більшовицького ладу, стало вирішальним фактором поразки нацизму. А потім «вдячний» вождь, продовжуючи керуватися планами світового панування, влаштував українцям ще і страшний голод 1946—1947 років. Але це вже інша тема. Тут же слід зауважити, що українці, попри все, так ніколи і не стали «ідеальними виконавцями» більшовицьких настанов і не раз були причетні до зриву планів «ощасливлення» Європи та інших частин світу...

    ...Хоч би як там було, Голодомор став тяжкою національною травмою, наслідки якої відчутні донині. Постгеноцидна нація — це нація, яку здатен вилікувати від її страху жити повнокровним національним життям тільки масовий героїчний чин, бодай у ненасильницькій формі. Молодь, яка наприкінці 2004 року вийшла на Майдан, була налаштована на такий чин, услід за нею пішли і люди доросліші, долаючи підсвідомий жах перед наслідками своєї «неправильної» поведінки. А от національні проводирі тоді в основній своїй масі виявилися надто просякнуті постголодоморною ментальністю й отим страхом, що конкуренти перехоплять дещицю призначеної їм макухи. Отож пазурі Великого Голоду сягнули сьогодення — і чи будуть вони безжально видерті, щоб не вчепитися в наше завтра?
  5. #5
    Offline
    Пророк

    Re: Пазурі Голодомору


    Табачник забере з підручників "брєдятіну" про Голодомор
    П'ятниця, 28 травня 2010, 11:49

    Міністр освіти Дмитро Табачник обіцяє прописати в навчальній програмі, що Голодомор - це не геноцид українського народу.
    Про це він заявив на гарячій лінії в "Комсомольській правді в Україні".
    "Наше міністерство зараз працює над найскладнішим питанням - це визначення стандартів освіти, тому що брєдятіна з гіперболізацією тільки однієї форми оцінювання - це не реформа, а обман учнів і суспільства", - заявив міністр.
    "Якщо говорити про суб'єктивність, то вчитель зобов'язаний виконувати навчальну програму, але в ній потрібно чітко прописати, що Голодомор 1933 року - це загальна трагедія народів України, Росії, Бєларусі, Казахстану, і вказати, скільки людей померло від цього лиха в кожній з республік", - упевнений Табачник.
    "При цьому, написавши правду, що найвищі втрати сільського населення, понад 41 відсоток, були в Саратовській області. Тоді вчитель не зможе промивати голови школярам у відповідності зі своїми суб'єктивними поглядами", - додав він.
    Табачник також запевнив, що "ніколи ні в Росії, ні в Україні не говорили про спільний підручник для шкіл".
    "Ми обговорювали з нашими вченими спільний навчальний посібник для вчителів, у якому буде представлена точка зору істориків з Академій наук Росії й України. Щоб учитель міг ознайомитися з фактами, документами, що аргументують або захищають позицію тієї чи іншої сторони", - заявив він.

    http://www.pravda.com.ua/news/2010/05/28/5084418/
+ Ответить в теме

Похожие темы

  1. Ответов: 18
    Последнее сообщение: 05.12.2010, 00:50

Теги для этой темы