18Благодарности
Другий автопробіг в теплій компанії, і жоден холод тобі не перешкода. Та що там холод: навіть слизька дорога і нічний туман-молоко. Ще в одному місці назавжди лишився шматочок душі, чи навпаки – місце у душі міцно заброньоване крутянським меморіалом.
Але про все по порядку.
Зимовий ранок, а точніше той період доби, що на годинниках ніби і ранок, а насправді ніч, що затягнулася і дрібний легенький сніг. З цього почався наш маршрут.
В темпі, якомога швидкшому, наскільки те дозволяє припорошена траса, ми вирушили в дорогу, що після Пирятина була для водія і штурмана загадкою, дебютом, першопрохідством. Побіля Лубен полтавський екіпаж поєднався з миргородським і їхати далі стало веселіше, зідзвони «А куди ви повернули? Ми вас втратили з виду?», «Наздоганяйте, ми вас чекаємо там-то», «Нам лишилося 40 км до Крут»і так далі.
І ще, на шляху до Прилук, десь по дорозі, що розтинає благодатні поля, занурені у зимовий сон, нам кілька разів стрічалися величні хижі птахи, що полювали на мишей, і по суті, ніде до того в такій кількості не бачені. Ледь стримувала канцева мета поїздки, аби попрохати водія стишити хід, і дозволити поспостерігати за птахами.
Зрештою, чотири рази перетнувши залізницю, добряче покружлявши вуличками Ніжина, ми таки дісталися крутянського меморіалу. Попри те, що основна колона теж трохи не вписалася у встановлений час, лідерами із запізнення виявилися таки ми. Але на уривок екскурсії і трав’яний чай ми таки встигли. Деякі фотокопії у музеї просто не можеш сприймати як просто документи…
Сам меморіал – надзвичайно величний. Таке враження, що в лексиконі не вистачає слова, яке б дало йому характеристику. Не тому що ти того слова не знаєш, а тому що його не придумали. Тому тут доречні лише характеристики комплексу: простір, стріла, неосяжність, лет, вись, об’єм і велич. Десь так…
А у Печах: туга, втрата, пам’ять і байдужість, відсутність відгуку – це вже епітети до влади, яка на місці могили, де лежить 19-річний юнак, учасник бою, не може встановити хреста, а в ідеалі – належного пам’ятного знаку. Напевно та могила навіть більше зачепила за душу. Особливо, коли про неї розповідав місцевий мешканець, що чув подробиці від матері.
По тому, ми під’їхали до бібліотеки, аби передати стосик книг про Холодний Яр, національно-визвольну боротьбу тощо. Виявилося, книг там цих потребують, та й судячи з експозиції, бібліотека «підкована».
Знову ж таки, порадували місцеві мешканці, особливо старші, які подивовані появою колони, мало не з очима на очах говорили: «Молодці, що приїхали». Так само тепло стрічали нас і в музеї.
А наостанок був прекрасний захід сонця.
І посиденьки за тарілкою борщу чи вареників. Розмови і мрії про майбутню весну, коли ми провідаємо наші холодноярські дубки, посаджені ще у жовтні. Власне долучитися до цього є можливість у всіх небайдужих і зацікавлених. Бо в планах – більша колона, більше учасників і наростаюче розуміння того, що ми здатні до об’єднання і дії.
Ответить с цитированием
Якщо дозволять обставини, а це здебільшого робота, то із величесним задоволенням! 