Полтава форум

Odo

Бомбезно — дуже сильно.

Відповідь

черешня

Синенькі-так називають часто баклажани.
Не знаю,чи тільки на Полтавщині таке. Але я, кожного разу як чую, то в мовчки возмущаюсь! По-перше, хто синенький? А по-друге не сині вони, а фіолетові...

Відповідь

Odo

Є таке слівце, і крім, як у Полтаві ніде його чути ще не доводилося.

Шльоцати - лускати, лузгати щось.

Куди там; Куди Твоє діло - вирази незгоди та незадоволення кимось.

Та - наголошений вигук, що б’є всі рекорди вживаности у Полтаві. Починає кожне друге речення, коли не кожне перше. Має емоційний відтінок легкого екзистенційного відчаю, нпр.: Та куди там...

Відповідь

черешня

Гаврик. Це така людина, людинка. Бажано з відкритим ротом. Любопитна. З діркою на штанах. Стоїть навулиці і гавіє.
Вобщім, гаврик-він і є гаврик.

Відповідь

Odo

Мабуть, тоді це така роззявкувата людина, що ловить ґав.

Запєцати - зробити.

Характерно полтавський зворот, де "шо" заступає літературне "мов", "немов", "наче" тощо. Доводилося чути, нпр., таке: "п’яний шо вата".

Віднєкуватися, однєкуватися — заперечувати свою причетність до чогось.

Спортився — зіпсувався.

Відповідь

Irvana

Основоною відмінністю "полтавської" мови є слівце "ШО". саме за цим словом полтавчан впізнають у будь-якому куточку України.
"Полтавська мова" у кожного своя, переважно це слова: російського походження з українським закінченням, або навпаки, українського походження з російським закінченням.
і пишатися цим, на мою думку, не варто, та й немає чим.

Відповідь

черешня

Сояшник- соняшник
Свайба - весілля.
Хотіла ще про прізвища тут написати. Мабуть помічали ви, що на Україні ,(переважно в селі, на вулиці) жіночі прізвища звучать не так, як написані в паспорті?
Маму Дереша, небось, кличуть Дерешиха, Забужко сусідки потай називають Забужчиха, Костенко -Костенчиха і т. д. Цікаво, як склалась така традиція? Звучить в такому варіанті прізвище дещо зневажливо. І чи по всій Україні прийнято так говорити?

Відповідь

nickeler

черешня, називають Костенчихою, Дерешихою, бо Костенкова, Дерешева. Таке характерне, наскільки я знаю, по всій Україні.
так само як Кайдашиха, Чураївна... таково

Відповідь

Odo

Траплялась мені якось стаття на цю тему, але не згадаю подробиць, пам’ятаю лише, що всі жінки родини мали свою особливу форму прізвища, дочка чи дружина, здається має зватися Костенківна, свекруха - Костенчиха і ще, здається, була якась третя форма.

Ви помиляєтесь, "шо" кажуть в усіх реґіонах Україні, мені, навіть, доводилося його чути по львівському ТБ, від диктора. Також раджу послухати пісню Славка Вакарчука: "Дякую", де виразно чується: "Дякую Тобі, за те, шо Ти завжди зі мною...".Є різні стилі мовлення, є високий стиль — книжний рафінований, а є розмовний, що ніколи не був винятково чистим і рафінованим, та цього, як на мене, від нього нікому і до голови не приходило вимагати. Уявіть собі, приходите Ви додому змучені, виснажені після тяжкого дня, падаєте на стілець і кажете: "Шановна пані дружина, чи не були Ви так ласкаві сьогодні, приготувати нам вечерю?". А вона Вам на це: "На превеликий жаль, шановний чоловіче, сталося так, що я мала обмаль часу і цілковиту відсутність бажання Вам щось готувати, позаяк, переважну більшість дня знаходилася на роботі і щойно повернулася до нашої оселі".
Відтак, розмовна мова завше намагалася скоротити офіційні форми мовлення і максимально додати їм емоційного забарвлення, що і народжувало неповторну місцеву говірку, звідси ж всі смачні та соковиті полтавські слівця і колорит полтавського балаку, що є одним з найяскравіших мовних явищ українського мовного простору. Я пишаюся полтавським балаком і тим, що саме він став підґрунтям сучасної української мови, і не розумію тих людей, що соромляться його, як на мене, це все одно, що соромитися своєї здатности до емоцій взагалі, тобто, це ніщо инше, як прояв якихось національно забарвлених комплексів, як на мене.

Щодо мовних запозичень з російської, то дійсно вони є і не лише з російської, багато тюркських запозичень (адже Полтава колись була козацькою прикордонною фортецею, що мусила довгий час стримувати степовиків), як і у будь-якій говірці, у Львові та Волині — польські, в Ужгороді — угорські та словацькі, у Чернівцях та Бесарабії (південний захід Одеської области) — румунські, на Чернігівщині, Сумщині — білоруські тощо. І що, може львів’яни, волиняки, закарпатці, буковинці, бесарабці та сіверці цього соромляться? То чого мають полтавці соромитися? Який сенс соромитися себе, своєї історії, а може краще ознайомитися зі справжньою (а не тією, що нав’язувалася нашому народові сересере) історією свого краю і мови і побачити, що є безліч речей, унікальних гідних того, щоб ними пишатися? Говірка — це палітра з фарбами, що без упину перемішуються, народжуючи все нові і нові барви, слова, вирази тощо.

Відповідь

laithemmer

ЗашкопиртАтися - зачепитися, мало не впасти.

Відповідь