Полтава форум

nickeler

А може сьогодні нам легко так буде і панна у білому прийде
Збирати каміння із рук
А може я вам ще не все розказала мій пане
Послухайте пане
А круки летіли на захід
А круки летіли на захід
І падали падали падали
А панна у білому йшла
І світ розкривався уперше і всоте на ранок
І ми так любили те тихе мовчання душі
Коли я скажу вам усе мене напевно не стане
Ви тільки не плачте мене не вертайте назад
а панна у білому прийде
і може сьогодні так легко нам буде
і білою білою білою
вишнею стане в саду.

(с) Наталія Трикаш http://maysterni.com/user.php?id=406&t=1

Відповідь

черешня

Льюіс Керол

Варкалось. Хливкие шорьки
Пырялись по наве,
И хрюкотали зелюки,
Как мюмзики в мове.

О бойся Бармаглота, сын!
Он так свирлеп и дик,
А в глуше рымит исполин -
Злопастный Брандашмыг!

Но взял он меч, и взял он щит,
Высоких полон дум.
В глущобу путь его лежит
Под дерево Тумтум.

Он стал под дерево и ждет.
И вдруг граахнул гром -
Летит ужасный Бармаглот
И пылкает огнем!

Раз-два, раз-два! Горит трава,
Взы-взы - стрижает меч,
Ува! Ува! И голова
Барабардает с плеч!

О светозарный мальчик мой!
Ты победил в бою!
О храброславленный герой,
Хвалу тебе пою!

Варкалось. Хливкие шорьки
Пырялись по наве.
И хрюкотали зелюки,
Как мюмзики в мове.

Відповідь

nickeler

Євгенія Найчук

Абсолютний переможець фестивалю-конкурсу молодих поетів Полтавщини “Поетичні зорі-2004.”

* * *

мовчи до мене так як ти мовчиш
щоб тиша лунко рвалася на рухи
німіли руки звуки і вночі
лягли на дно скаліченого слуху

щоб у мовчанні виростили дощ
сплели тенета тиші із ромену
на ліхтарі серед зарослих площ
розіп'яли луну мовчи до мене

* * *

засвіти світанок і засни
висипатиму проміння з вікон
як не стала жрицею весни
то хоча б прислужницею світла

* * *

тільки дрібно затремтять пальці
простирадло закриє день
твій годинник темряву запалить
як завіса на вікно спаде

обміняємо слова на подих
грішно знати більше за життя
твій годинник світлом світ заповнить
тільки іскри дрібно затремтять

* * *

не вкутуй вітрини забутим крилом
хай протяги їх зацілують до грипу
кохання як місто своє віджило
до жилки втомилось до зв'язки охрипло

осінній проспект виїзної графи
приводить мій любчику просто до раю
там є п'ятикрилий сумний cерафим
що віск у скалічену спину втирає

* * *

зблідне сонце пересохне море
тільки сіль на віях залишиться
біле сяйво чорні очі зморить
холод шати вибілить розшиті

помста пам'яті невтомне лезо
білість болість звуками покрає
так що розлетиться серце мерзле
на голодну гамірливу зграю

* * *

усі подарунки і квіти залишили вчора
по чорному шовку сьогодні малюємо світ
це буде вітрило на клятий зачовганий човен
для зношених крил битих тіл і прострочених літ

вони струхлявіли тіла марноліття і крила
і постіль по чорному чорна як очі весни
але заквітчалось коханням зрадливе вітрило
впокорений вітер у першому подиху зник

* * *

Розкажеш. По зимі – і не раніше.
Про карість відсторонених очей.
Про те, як пальці в тіло дотик впишуть,
Що плечі аж до пекла пропече.
І про чорняву нетерпимість вроди.
А потім – що захочеш попроси.
Мій Квазімодо, красень Квазімодо,
Тобі не дотягнути до весни.

* * *

Поцейбіччя таке розвідане.
Як відвертість у кігтях Сфінкса.
Ніби цнота в рум'янці відьми.
Як непевність у нитці віна.
На зарошені тишею очі,
На обвітрені піснею губи
Опускається запророчено –
Любить.

* * *

Запаморочиться асфальт в очах.
Долоні змовчать – на пам'ять.
Застигнеш – на зустріч – в добі повчань,
У рік захмелілих панн.
Підійде – на звістку – облізлий грак.
Тополі заграють вітер.
Зіниці пропустять – на розпач – знак,
Що ти не сама на світі.

* * *

немає майстра пішов по чужу любов
ім'я на щиті геральдика і реклама
пророщую пізні айстри в кишені бо
без них чорні очі вб'ють здичавілу пам'ять

пророщую ранню осінь і хащі вад
щирицю і місяць нехай бідний щит загоять
вертається майстер у мій збур'янілий сад
не дивно що смерть приходить завжди з косою

Сергій Жадан
Пластунка N

Так відступало твоє дитинство –
ставився голос, губилися друзі.
високо в небі міцно і стисло
висло життя, мов сережка у вусі.

Так ми жили – голосні й недолугі,
вплетені в часу стрічку трофейну,
блудні поборники буґі-вуґі,
скурвлені діти міцного портвейну.

Ти одягала військові боти,
бігла до школи – пенал, олівчик.
Все ще попереду – перші аборти,
татові джинси, мамин ліфчик.

Ще підіймало звивисту хвилю.
Срібна розгромлена клавіатура
ще формувала основи стилю –
так починалася контркультура.

З теплими гільзами "Біломору",
з ковдрами битих студентських акцій
так наполегливо рвався угору
змучений блюз твоїх менструацій.

Що нас єднало? Загоєні сварки
падали в ніч, як у воду весла.
Ми відкривались, творили шпарки.
Теплі вітри мимоволі занесли

смуток у душі, мов мед у соти.
Як ми трималися. Бога ради! -
попри усі божевільні гризоти,
попри задрочки радянської влади.

Цим і завершилось. Тлінь мажорна.
стишена хвиля, сутінь озерна.
Схиблений час розтинає, мов жорна,
спільного досвіду темні зерна.

Тільки я знаю – між гострого віття,
в перенасиченій біосфері
так лише варто вживати повітря,
так лише слід прочиняти двері.

Липне до уст почуття морфеми –
альтернативна прозора вода ця.
Те, що було, не розіб'єш на теми.
Так ми кохали. і нам – воздасться.

Відповідь

Odo

Санскрит навприсядки

мама мила раму
раму мила мама
поспішайте, мамо сіто
ми несемо воду ситом
гей-гоп, шіді-ріді
пісня у форматі міді

серце, чом же ти не криця
надавали нам по пиці
ми писали, ми писали
наші пальчики устали
ой, лихо, не петрусь
бо уже не розігнусь

заспіваймо як навчили
пісню про павла тичину
гей-гоп, пранаяма
всіх панів до 'дної ями

від мерефи на чугуїв
ми навпочіпки крокуєм
раз-два, аватара
час уже здавати тару

з лісу вийшовши, равана
вийняв ножик із кармана
всьо равно єво нє брошу
патамушто он хароший
ойра, не далеко
занеси мене, лелеко

наші гімни на санскриті
ми пливемо у кориті
не гори бо, милий раю
я тобі ж іще заграю ...

© xander

Відповідь

Гвардеец

В ИЮНЬСКИЙ ДЕНЬ, ПО-ЛЕТНЕ ЖАРКИЙ,
ЗАБЫВ ОБ ОТДЫХЕ ДАВНО,
РАЗЯ БЕНЗИНОМ И СОЛЯРКОЙ,
ПЕР МУРАВЕЙ ДОМОЙ БРЕВНО.

ВДРУГ НА ПОЛЯНЕ ВОЗЛЕ РЕЧКИ
ОН ОБАЛДЕЛ, ПОДНЯВ ГЛАЗА:
ТАМ БЕЗЗАБОТНО И ЛЕНИВО
В ТЕНИ ДРЕМАЛА СТРЕКОЗА.

УЖЕ СЕНТЯБРЬ СМЕНЯЕТ ЛЕТО,
ДОЖДЬ ЧЕРЕЗ ДЕНЬ СТУЧИТ В ОКНО.
ДОБЫВ СЕБЕ ФУФАЙКУ ГДЕ-ТО,
ПРЕТ МУРАВЕЙ ДОМОЙ БРЕВНО.

А НА ПАРОМЕ ЧЕРЕЗ РЕКУ
В ТЕНИ ЗОНТА, ПРИКРЫВ ГЛАЗА,
В ТЕАТР ИЛИ ДИСКОТЕКУ
ПЛЫВЕТ НЕСПЕШНО СТРЕКОЗА.

ЗИМА ПРОКЛЯТАЯ ЛЮТУЕТ,
ТУЛУП НЕ ГРЕЕТ НИ ХРЕНА,
НО МУРАВЕЙ НЕ ПРОТЕСТУЕТ -
ВЛАЧИТ ПО СНЕГУ ДВА БРЕВНА.

ВСТАЛ ОТДОХНУТЬ. ВЗДОХНУЛОСЬ ТЯЖКО.
И ВДРУГ УВИДЕЛ - В СОБОЛЯХ,
ЛИХИЕ ТРИ КОНЯ В УПРЯЖКЕ
МЧАТ СТРЕКОЗУ В СВОИХ САНЯХ.

- КУДА ЛЕТИШЬ - СКАЖИ ПОДРУГА,
НЕ ЗНАЯ СУТИ БЫТИЯ?
- ДЛЯ ПРОВЕДЕНИЯ ДОСУГА
НА ЗВАННЫЙ УЖИН ЕДУ Я.

ПРИЯТНО ВЫПИТЬ ЧАШКУ ЧАЯ
В КРУГУ ТАЛАНТЛИВЫХ ЛЮДЕЙ
ЛЮБЛЮ, БОМОНДА ДУХ ВКУШАЯ,
ЗРЕТЬ ЗАРОЖДЕНИЕ ИДЕЙ ...

ВЗВАЛИВ НА ПЛЕЧИ БРЕВНА СНОВА
ЕЙ МУРАВЕЙ ОТВЕТИЛ ТАК:
- УВИДИШЬ ЕСЛИ ТАМ КРЫЛОВА,
СКАЖИ ЕМУ, ЧТО ОН МУДАК.

Відповідь

poltava1973

Обожаю Цветаеву, Ахматову, Тагора.

Хочу у зеркала, где муть
И сон туманящий,
Я выпытать — куда Вам путь
И где пристанище.

Я вижу: мачта корабля,
И Вы — на палубе...
Вы — в дыме поезда... Поля
В вечерней жалобе —

Вечерние поля в росе,
Над ними — вороны...
— Благословляю Вас на все
Четыре стороны!

М. Цветаева





Я утром звал слугу и не дозвался.
Взглянул - дверь отперта. Вода не налита.
Бродяга ночевать не возвращался.
Я без него, как на беду, одежды чистой не найду.
Готова ли еда моя, не знаю.
А время шло и шло... Ах так! Ну хорошо.
Пускай придет - я проучу лентяя.
Когда он в середине дня пришел, привествуя меня,
Сложив почтительно ладони,
Я зло сказал: "Тотчас прочь убирайся с глаз,
Мне лодырей не нужно в доме".
В меня уставя тупо взор, он молча выслушал укор,
Затем, помедливши с ответом,
С трудом слова произнеся, сказал мне: "Девочка моя
Сегодня умерла перед рассветом".
Сказал и поспешил скорей к работе приступить своей.
Вооружившись полотенцем белым,
Он, как всегда до этих пор, прилежно чистил, скреб и тер,
Пока с последним не покончил делом.

Р. Тагор

Відповідь