Така тут справа делікатна... хто вірить в кохання? Я от вірю в кохання виключно в форматах МР3,DVD чи CD словом ,щоб не вдаватись в подробиці-кохання в тврчості для мене прийнятне,а кохання в житті між двома дорослими людьми протилежної статі-міф. Зараз може дехто собі подума:"та що вона там розуміє про кохання,мать ніколи не мала нормальних стосунків",тож поспішу повідомити,що стосунки мала,двоє з них навіть були серйозними,а одні з тих двох закінчились весіллям. Тобто не закінчились,вони тривають і по сьогодня, і їм вже минуло шість років. Та перейдемо до суті питання. Останнім часом,не буду вираховувати скільки саме,ми з "половиною" знаходимось у стані "перманентно миру",як бути більш песимістичним,то можна сказати й "перманентного розлучення"-як хто забажає. Чи варто мені хапатись за якісь соломинки стереотипів і умовностей,аби рятувати нашу сім"ю? Чи варто собі,йому,всим казати щось про любов,якої на справді нема? Я знаю що таке любов-я люблю свою дочку,люблю себе,люблю Батьківщину-і зовсім не хочу для себе обесцінювати це слово,вживаючи його до людини,з якою ми втратитили основне розуміння і йдем далі по життю разом лише "томущатактреба". Можливо,я все якось загостро змалювала-чоловік в мене нормальна доросла людина,я його поважаю,і не бажаю зла,чи чогось поганого,просто до мене прийшло розуміння того,що зазвичай не бачиш у той час,коли мозок,наче вірусом, вражається закоханістю і бажанням бути з іншою людиною. Ти в той момент або взагалі не бачиш недоліків (це не мають бути загальні недоліки,це можуть бути ті риси,котрі неприйнятні особисто для тебе),або ж потрапляєш в світ ілюзій,в якому перекроїти,перевчити,змінити дорослу,сформовану людину здається як два пальці обасфальт...Але змінювати когось-дуже і дуже нерозумна справа,тепер я знаю,і можу роздавати поради.
Чи варто було варити цю всю кашу з цукерками-світанками-поцілунками-весільними сукнями-пелюшками-пустушками-першими кроками-річницями...ТАК! Моя відповідь-однозначне і тверде "так".Тепер я,наче чарівне люстерко з "Білосніжки"знаю,хто на світі всих миліше,всих гарніш і розумніш-моя маленька принцеска,котра собою завжди зможе заповнити будь-яку проріху в моєму серці,хто б її там не залишив.А це варто того,щоб колись,хоч раз сказати "так",стоячі на зеленому мармурі краєзнавчого музею перед обличчами безумних родичів,які здається сенсом свого життя інколи роблять "видання" своїх чад.
І тоді думаєш: "в мене все буде по-іншому, він/вона не такий,як усі,ми будем жити довго й щасливо,і помрем в один день!"-саме ось так,без жодної альтернативи та припущення найменшого відхилення від курсу. З дитинства нас готують до довгого й щасливого життя у парі із спорідненою душею,не відкривючи нам таємницю про те,що кожен третій шлюб розпадається,а кожне друге весілля-фарс. Ми самі до цього приходим або коли самі проживем усе те,що описано вище,або раніше-надивившись на досвід знайомих,а потім всі з якогось боку жалкуєм-хто про вчтрачений час,хто про нерішучісь-а якби все й справді могло вийти по-іншому...?
Але я вже до цього і прийшла,і пройшла,та чому ж на мені суспільня накувальня? Чому мої страхи,моя невпевненість у своїх силах,котрих підгодовуються відлунням якихось щасливих днів не дають мені взяти за руку свого благовірного і піти з ним пліч-о-пліч у новий світ,назустріч нвому,кращому життю,а коротше в Відділ Реєстрації Громадських Станів,і не поставити закарлючку,що майже шість років була моїм "новим" підписом в докуметі,котрий би став противагою до рожевенького свідотства про одруження?
"Але в вас же наче така сім"я" -скажеть всі мені. "Він що п"є?"-та ні не п"є, "Він що гуля?"-та ні ж бо! Хіба маєм ми вдвох запити,загуляти,заробити собі психоз ,щоб мати причину розійтись в різні боки? Знаєте,я така винахідлива дівчина,я стільки неіснуючих причин вже навидумувала,по яким я маю бути з ним поряд-але час іде і щомісяця,чи щотижня мене прбиває,накриває інсайт ія розумію, що означає слово "зря"(пробачте мій русизм). Потім знов мир-життя,потім знов драма-театр,тепер ось ця прилюдна сповідь,яка думаю щось має змінити,бо я завжди вірила і вірю в силу слова,яке не є "горобець",і те що сказане,коли в нього віриш-набирає оберти і допомагає вершити справи.
Коли я сама-я сильна і весела,коли з ним-дратівлива і стомлена,коли я без нього-я сповнена запалу і ентузіазму,коли він поряд-апатія і гаснення. Ми мабуть надто схожі-ми не доповнюєм одне одному риси,котрих невистачає,а навпаки -підкреслюм і виводим з глибин одне одного все те,що намагаємось приховати від світу-чи то лінь,чи якісь фобії,загалом негатив.І от з цим розлученням-все так само,якби хоч один з нас був більш рішучим за іншого,то давно вже б жили окремим життям,але ж ні, ми, як ті миші- мордуємся,колемось,плачимо,та все ж продовжуєм жерти кактус...