Юрій Камаєв - "Віденський вальс"

Вона повернулася до міста, коли на узбіччях дороги ще курилися чадним димом рештки циклопічних совіцьких танків і наївні міщани з хлібом-сіллю під заквітчаною барвінком аркою стрічали перших німецьких мотоциклістів-розвідників у сонцезахисних окулярах і сталевих макітрах-шоломах. Німецький офіцер важкою кувалдою збив колодку, що висіла на тюремній брамі і хтось із солдатів врешті заглушив ненависного трактора, що ще деренчав на подвір’ї. У місті знали – коли заводиться двигун цього механічного молоха – у підвалах тюрми розстрілюють... Зблідлі німецькі вояки виносили і складали на великому брезентовому полотнищі трупи в’язнів, похапцем розстріляних совітами. Тоді серед мертвих був і її батько... Марія упізнала його лише за залізничним кітелем із срібними молоточками на лацканах.
Дивно, але за два роки до того, коли у садках пахніло антонівськими яблуками, а холодними ранками повітрям ще ніби бриніла мідь духового оркестру уланського полку, що вирушив на війну, барвінковою аркою і хлібом- сіллю жителі міста щиро вітали і цих „освободителів”.
Та тоді багатьом здавалося, що цей жах скінчився. На коротку мить знову за довгі роки поусюди з’явилися жовто-блакитні прапори, з рук у руки передавали листівки на сірому неякісному папері з актом проголошення незалежності, підписані мало кому відомим тут Стецьком. Старі у скверику гомоніли – німці тож Європа, то ж господарі...
Коли скінчилися, здавалося, нескінченні колони танків, артилерійських тягачів, вантажівок, набитих втомленими, спітнілими, але щасливими солдатами непереможного вермахту, прийшли інші – з друкарською машинкою і паперами - студено ввічливі й безжально жорстокі. Почалася окупація... Скрізь листівки з прямокрилим орлом і свастикою, що усі як одна розпочиналися зі слів – „verboten” – заборонено і закінчувалися „ershissen” - розстріл. Знову заповнилися камери в’язниці. Ці розстрілювали під бадьорі і життєстверджуючі марші, що лунала з гучномовців. А трофейного трактора ХТЗ нові хазяйновитіші господарі використовували за призначенням – витягали зав’язлі по осі у волинському багні авта.
Вона ледь не розплакалась, коли бачила, як її Михайлик хвацько б’ючи крок по лункій бруківці через центр міста, мимо есесівських патрулів та багнисто-плямистих панцирників виводив до лісу загін української поліції. Вони йшли з піснею... Колишній улан, що ще зовсім недавно носив шапку-рогувку і по дві зірочки на плечах не міг інакше – тихо, садками і городами – лише зі зброєю і піснею через окуповане набите німаками місто. Гонор, честь, ойчизна... Ось лишень „ойчизна” у нього була інша, ніж у його однополчан.
Вона ж лишилася. Схожа на відому кінозірку польського довоєнного кіно білявка стала тінню військового коменданта Келлера. Вона відчувала на собі майже матеріальну ненависть до себе тих нещасних, що потрапили до лабет цієї нелюдської машини. Була свідком вершин звитяги і темних проваль ницості. Вони зверталися до неї – перекладача, а не до цього лисого, вічно роздратованого недолюдка. Полковник Келлер цінував її – одного разу їй навіть довелося чути через двері як він бештав свого адьютанта – „вас усіх вразив вірус цього слов’янського безладу, я покластися тут можу лише на себе і фройлян Марію”. Мабуть тоді вона усміхнулася. Довіра гера оберста – це немало, а ще – тридцять сім рейхсмарок. Цікаво, чому тридцять сім, а не біблійних тридцять? Хоч це немалі гроші, це незмірно більше, ніж цілий жмут окупаційних папірців. За це вже можна собі дещо дозволити з чорного ринку.

.........

У кабінеті переминався з ноги на ногу дебелий рудий дядько.
- Чого йому треба? - сердито запитав Келлер, на хвилю відірвавшись від якихось паперів. Марія зауважила, що щось відбувається. Комендант відпустив її додому і сам цілий вечір стукав одним пальцем на машинці. Кілька останніх днів його навідував шеф гестапо майор Фогель. Постійно неголений, у м’ятому чорному мундирі, із стійким запахом алкоголю – здавалося, він вмисне хотів подолати стереотип хрестоматійного німецького офіцера. Та попри це, Марія інстинктивно відчувала в ньому сильного і підступного ворога.
Несподівано двері розчинилися. Молодий гауптман із відзнаками люфтваффе кинув руку у військовому вітанні.
Келлер недбало відмахнувся.
- Чого вам, гауптмане?
- Гер оберст, я у терміновій справі. Не при цивільних, - гаутман зиркнув на Марію.
- Гаразд, зачекайте, я за хвилю закінчу, - комендант зиркнув на дядька, - фройлян Маріє, то якого дідька йому треба?
- Пан комендант питає, чого ти прийшов, - переклала Марія.
Дядько м’яв у руках кашкета і дивився то на коменданта, то на портрет фюрера третього Райху, що люто зиркав із золоченої різьбленої рами на стіні. Марія до війни одного разу була тут – тоді із цієї ж рами на бідний волинський люд насуплено дивився пишновусий страж Європи у легіонерському мундирі без погонів. Потім, мабуть, атєц народав – але тоді Марія була у Відні...
- Ото ж, сусіда мій Петро переорав межу, а ж вона до колгоспів була не там. Усе ж треба по справедливості. А ще він самогон жене, і ті з лісу до нього навідуються... Великий фюрер Адольф Гітлер робить усе по закону, не те що ці більшовики.
От мерзота, це ж людині концтабір. Зачекай- но, - кутиками уст усміхнулась Марія.
- Пане комендант, цей чоловік дякує великому німецькому народу за те, що він звільнив цю землю від більшовиків і каже, що фюрер обіцяв вільну Україну, - незворушно „переклала” вона.
Комендант, не відриваючись від паперів, кинув – скажіть, хай забирається. Марія краєм ока побачила, що гауптман ледь стримувався, щоб не зареготати. Всередині похололо... Невже він розуміє українську? Та вже пізно, потрібно завершити цю комедію гідно.
- Пан комендант каже, щоб ти йшов геть, - переклала Марія.
Дядько здивовано дивився то на портрет великого фюрера, то на коменданта, то на неї.
- Та ви ж не розумієте, він же самогон жене, - дядько не розумів, що відбувається.
Обличчя коменданта побуряковіло.
- Що він ще хоче?
Марія незворушно відповіла – він вимагає вільну Україну.
- Двадцять шомполів, - заревів Келлер, - я не маю часу на цього недоумка.
Офіцер люфтваффе не стримався і розсміявся. Комендант сердито глянув на нього.
- Гауптмане, хіба я сказав щось смішне?
- Ні, ні гер оберст. Вибачте. Цілком справедливе рішення.
Але його очі продовжували сміятися і він дивися просто на Марію.
- Фройлян Маріє, прошу вас залишити нас самих, - звернувся до неї Келлер.
Згодом з’явився майор Фогель. Доки за ним хряцнули двері, з-за свого ундервуду, на якому вона друкувала черговий „erschissen”, Марія зауважила, що цей приїжджий гауптман і комендант робили на мапі якісь помітки відточеними, як жала, олівцями.

...........


Він чекав на неї біля свого авта з великим букетом червоних троянд.
- Дозвольте відрекомендуватися – Вальтер фон Греслау. Він клацнув підборами.
Марія зміряла його байдужим поглядом.
- Пане гауптмане, я не з тих дівчат. Пошукайте у місті, ви знайдете з ким розважитися.
Він засміявся і відповів українською, хоч і з сильним акцентом.
- Я просто хочу удосконалити з вами мою українську. У мене тепер виникли певні cумніви щодо правильного розуміння значення слів samogon, susid і mezha.
У неї від гніву потемніло в очах.
- То йдіть донесіть на мене у гестапо. Воно отам, за рогом, - відповіла Марія і швидким кроком хотіла пройти повз нього, та він схопив її за руку.
- Вибачте, заради Бога, я не хотів вас налякати. Просто ваша віденська вимова..., - він благально дивився їй у вічі.
- Ви австрієць? – запитала Марія. Небезпека відступила – він не побіжить доносити на неї Фогелю. Та все ж – що тут, за тисячі кілометрів від фронту, робить офіцер люфтвафе? Вона краєм ока бачила його відрядну посвідку, відмічену Житомирською комендатурою.
- Так, я з Відня, - винувато відповів він.
- Мене звати Марія, - вона усміхнулася і простягла руку. Він, замість потиснути, гречно поцілував її тонкі пальці. Марія вдихнула солодкий запах троянд. Згадалося щось невимовно миле, довоєнне, навіки і безповоротно втрачене, як гімназійна юність.
- Я тут буду цілу вічність - аж два дні. Благаю, покажіть мені ваше мальовниче місто. - Він галантно відчинив їй дверцята авта.
Вони згадували довоєнний Відень, його вузькі бруковані вулички, аромат кави і славетних віденських тістечок, тужливі мелодії вуличних скрипалів. Вальтер провів дитинство у Львові, потім родина виїхала до Відня. Аристократ, захоплений літаками і музикою, колись навіть намагався поставити один із летунських рекордів, та не вийшло - розбився і ледь не замерз у пронизливому арктичному холоді зимових Альп. У розмові навіть якось прохопився – „кляті наці”, та одразу ж замкнувся і спохмурнів.
- Та і я не побіжу у гестапо, - усміхнулась Марія. Дивно, та їй почав подобатися цей дивак- летун. Звісно, він – німецький офіцер. Але, загалом, вона не відчувала особливої ненависті до більшості з них – люди як люди. Траплялися всякі. Просто сталося так, що вони опинилися зі зброєю в руках на її землі.
- Чи є у вашому у місті пристойний рояль? – несподівано запитав він.
- Так, у офіцерському казино. Одного разу на цьому роялі грав сам Ліст.
- То ж чого ми ще тут? – запитав він і різко розвернув авто, що аж завищала гума, - я запрошую вас на свій маленький концерт.
- Вальтере, там на вході висить табличка „лише для німців”.
- Пусте, зі мною вас пустять.

Вальтер відкрив кришку білосніжного роялю і носовичком витер пухнасту пилюку із клавіш – тут до них за час окупації ще ніхто не торкався. Підпалив запальничкою свічки у свічнику – наче виконував якийсь особливий релігійний ритуал і врешті м’яко опустив свої довгі тонкі пальці на клавіші. Грав Вальтер фон Греслау просто чудово, грав без нот, по пам’яті, перемежовуючи уривки Моцарта, Вівальді, Гайдна і, врешті, наприкінці - улюблений Марією ноктюрн Шопена. В залі вже було досить людно і Вальтер зірвав аплодисменти цієї невибагливої публіки. Далі хтось опустив голку грамофона на платівку із модним до війни фокстротом. Задзенькотіли келихи, загуділи розмови напідпитку – завжди ті ж самі – про фатерлянд, любу Грету чи Габі, про життя до війни. Навіть постійно набундючений від власної значимості Келлер, після трьох шнапсів на одній із офіцерських вечірок, розчулено шморгав носом і тикав їй у вічі фото своїх синів – двох розбишакуватого виду хлопчисьок у підстрелених шортах.
До них підійшов майор Фогель – як завжди, ніби трохи напідпитку.
- Браво, браво, гауптмане. Люфтвафе, як завжди, на висоті. Ось лишень я трохи не впізнав останньої речі? Чиє це?
- Ранній маловідомий Вагнер, гер майор, - за Вальтера відповіла Марія.
Фогель глянув на неї поверх окулярів так, ніби вперше побачив. Марія не відвела погляду, наче намагаючись розгледіти щось на дні цих порожніх риб’ячих очей. Її єство пронизав могильний холод – вона не помилялася. Холодний безжальний хижак на якусь мить визирнув з- під машкари недолугого й неохайного пияка. Він напевно знав, що грав Вальтер. Звісно за слов’янську музику того не розстріляють, може хіба щось запишуть у особовій справі, обійдуть із нагородою чи наступним званням, запідозривши у нелояльності. Та Фогель поки що лише принюхувався, наче досвідчений гончак, що зачув дичину. Марія відчувала, як той давно ходить круг неї – поки ще далеко, може ще сумнівається. Та круги ці щораз звужуються... Колись вона схибить і по неї прийдуть ці, у чорному. Та зараз вона сміялася і пила ігристе шумовиння шампанського, пляшку якого невідомо як примудрився знайти у цьому місті Вальтер.
Він підвіз Марію до самого дому, відчинив дверцята і подав руку. Вона занурила обличчя в букет і вдихнула млосний аромат вже трішки прив’ялих троянд.
- Вальтере, я вас не запрошу, я ж казала...
Він був на диво серйозний.
- Маріє, прекрасне – це мить, яку не можливо вхопити, це музика, яка вже пролунала і більше не повториться. Що може бути краще, ніж чудовий рояль і товариство красивої розумної жінки. Наш полк через тиждень перекидають на фронт. Я хочу ще востаннє вдихнути справжнього життя. Я зможу побачити вас завтра?
Вона кивнула.

....


Її розбудило тихе шкряботіння у вікно серед глупої ночі. Марія обережно визирнула з-за фіранки. Михайло? Вона відчинила двері. Михайло пошепки запитав – пустиш?
- Заходь, швидко. Заради Бога, не вмикай світла.
Він поклав на стіл автомата-фінку.
- Марічко, що з тобою? – запитав він.
- Зі мною все гаразд, Михайле, чого ти прийшов? – сердито запитала Марія.
Він дістав сигарету.
- Не пали тут, ти мене занапастиш, - різко сказала вона.
- Гаразд, - Михайло дивився на неї якимось чужим, відстороненим поглядом, - що у тебе з тим німцем? Шамань, троянди, прогулянки автом?
Вона засміялась.
- Я спокійна за вашу розвідку – точно, детально, а основне – швидко.
Марія відчувала його якийсь дивний, моторошний спокій. Він мовчав і дивився на неї.
- Ну скажи хоч щось, не мовчи...
Він прокашлявся.
- Ти працюєш на них – це огидно. Та я розумію – тобі потрібно якось виживати. Та тепер ти перетворюєшся на одну з тих…
- Курв? – запитала вона.
- Маріє, ти котишся у прірву. Знаєш, якби він був тут – я б кинув у вікно гранату. Не знаю, що мене спинило поговорити з тобою. Мабуть я марно до тебе прийшов, вибач.
Михайло рвучко підвівся, прихопив автомата і не озираючись пішов. Марія дивилася йому услід. Вона могла йому багато що сказати.
Михайлику, любий, коли ти дзенькав срібними острогами і цілував ручки вишуканим пані на полкових балах, я була у бойовій організації, я ходила не раз на ту сторону аж до Харкова, брала участь у ексах. Та навіщо тобі це знати? Чоловіки кохають не жінок, а створені у їхній уяві образи. І як буває прикро, коли виявляється, що ти не гідна тої, вигаданої, жінки. Украдене щастя, украдене цією війною. Негарно, не романтично – смерть від гранати. Кишки, кров, мозок по усій кімнаті, ще й поряд холодний труп у німецьких армійських кальсонах. Ото ж ті кумасі-сусідки мали б об що почухати язика. Вона щодня, вітаючись із ними, солодкими і єлейними, чула услід сичання – німецька курва. Та байдуже, вона з німцями не спала, та й темними ночами не тягала з палаючого гетто лантухами пожитки розстріляних євреїв. Їй боліло застаріле, ще й тепер нестерпно болюче гімназійне кохання. Уткнутися в подушку і заплакати, вилити слізьми той біль і встати новою, сильною і байдужою. Та дарма... Очі сухі, як пересохлі криниці, душа – випалена і мертва, як ті гігантські совіцькі танки обабіч дороги. Вона відчувала себе поряд з ним старшою, досвідченою і цинічною – наче стара повія у обіймах юного гімназиста... Михайлику, зараз інша війна – підла, жорстока, брудна. Ти не створений для неї. Забудь про ті гуманні конвенції, про шляхетніть і милосердя. Скинь нарешті із себе той красивий уланський однострій, що ти все ще носиш. Може тоді ти мене зрозумієш...