про війну

вчора у російському Донецьку (село таке єсть на пограниччі) вбито снарядом мирного жителя
власне, за цим фактом для війни відкриваються ворота. бо це росіянам можна було безнаказано перти до нас танками і ПЗРК, а от коли ми влучили (та чи й ми? а чи не вони самі ж стріляли по своїм, як це уміють?), то це вже означає втручання на територію іншої держави...
я от про що думаю: ми тут сидимо у своїх часо-просторових проміжках, а там хтось має вмирати. на роду в нього написано "загинути в бою", тільки він про це не знав. і сьогодні, напевно, повезуть чергових "двохсотих", а в матерів розриватимуться серця.
коли був майдан, було легше - ти бачив, розумів, знаходив себе в тому контексті, діяв.
а тут ти безпомічно у повітрі намацуєш ниточки, а вони втікають з рук...
і головне, ти не знаєш, коли це все закінчиться. країна вимотана, втомлена і хоче спокою. якшо ти в тилу, то це не значить, що тебе не "зачепило" бодай психологічно. але ті, на передовій, вони повернуться до нас вже зовсім іншими. але нехай так, головне, щоби повернулися...
тут про Миргородського міліціонера , який зараз ще лікується в госпіталі МВС