Грошова допомога постраждалим у війні!
Магазин спортивного харчування Strong Life
RSS лента

Ділюся досвідом. Частина 1

 :: Uksus

Оценить эту запись
06.09.2010 в 16:21 (660 Просмотров)
Раптом хто захоче їхати працювати на с/г роботи, то спершу до Вашої уваги мій невеличкий звіт. Писався текст ще коли я була там, тому, можливо, забагато деталей. За це перепрошую.

Як я працювала на фермі.
Пробайдикувавши вдома довгих і водночас дуже швидких 8 місяців, вирішила я, що варто поповнити домашню казну і податися на заробітки до Фінляндії на полуничні поля. І не треба дивуватися, саме в Фінляндії зростає чудова велетенська соковита полуниця. Їй тут зовсім не холодно, а цього року навіть було дуже спекотно.
ЗБОРИ
Почалося все з зустрічі з роботодавцем, так сказати оглядин, і заповнення анкет. Потім була купівля страховки і подача документів в посольство. Страховка - необхідна умова для видачі візи, оформлювали ми всі її одночасно і довелося почекати в досить таки немаленькій черзі, поки чудова тітонька з гарненьким манікюром одним пальчиком правої руки вдруковувала прізвища ім’я та по-батькові застрахованих, а було нас 60 чоловік і чомусь всі одночасно і в одній страховій компанії. З цього моменту я зрозуміла, що в усьому треба буде набиратися терпіння і як можна більше фільтрувати всі деталі організації всяких спільних заходів.
Далі була подача документів у посольство Фінляндії для отримання візи. Домовилися, що поїдемо маршруткою в Київ так, щоб рано-вранці бути біля посольства і зайняти чергу. Рано-вранці - це 4. Вже на місці я дізналася, що без попереднього запису в посольстві приймають з 14 до 15 години. А ми якраз і були без попереднього запису і в 4 ранку Попередньо записатися треба було за місяць десь до запланованої дати подачі документів. Це робиться легко на сайті посольства і призначається конкретний час відвідин. Досить все зручно, для людей. Але ми не люди, ми любимо черги і довгі чекання. Врятував від холодної та голодної смерті макдональдз, де смачна кава, тепле приміщення і чудовий туалет. Повернулася я до посольства десь в 9 ранку, всі інші весь цей час чекали там же. Далі довелося чекати разом з усіма з нетривалими прогулянками околицями, бо в масах гуляло незначне переживання на ґрунті моєї відсутності на місці. Подали документи без проблем, в порядку черги. Наша групка зайняла всю годину, а черга була ... ммм .... просто була
Пообіцяли видати закордонні паспорти разом з візами протягом двох тижнів і з тим поїхали ми додомцю. Через деякий час я почала цікавитися готовністю віз, виявилося, що все гуд і вони готові, можна їхати забирати,а кому ж? А тому, хто перший зацікавився готовністю. Забрати паспорти з візами могла одна особа з довіреностями, написаними усіма іншими учасниками авантюри. Їх виявилося 28 (всі 60 осіб, що бажали їхати на заробітки розділені на дві групки, з різницею у виїзді в півмісяця). Забрала, як ви вже зрозуміли, паспорти я майже без проблем. І якщо ви думаєте, що не треба було займати чергу так само для забирання як і для подачі, ви помиляєтеся. Треба було. Але цього разу не було стурбованого натовпу і я спокійно відвідала подругу та погуляла містом.
Залишилося зібрати сумку і вирушити в дорогу. Сумка збиралася за списком досвідчених збиральниць полуниці. Вийшло дві велетенські сумищі. Брати треба було все, починаючи від ковдри і каструльки і закінчуючи туалетним папером. Усе, що потрібно для сну, харчування, роботи і відпочинку. І що ж? Тепер я знаю одну просто істину – не довіряти чужим спискам! Велика частина речей виявилася непотрібною, забагато харчів, всяких ліків, гігієнічних засобів і туалетного паперу було взято. Хоча, варто зробити поправку на нетипові погодні умови і скорочений термін перебування там. Можливо, якась частина речей таки стала б в нагоді.
ДОРОГА
Їхали ми з Полтави до Санкт-Петербургу, там пересідали на заздалегідь замовлену маршрутку і доїжджали прямо до ферми. Їхати до Пітеру 28 годин. Ото де була спека! Ото де був сон! Так довго я давно не спала, хоча сонько я ще те. Моя велетенська сумка, на яку покладалися всі надії, з двома чудовими коліщатками для полегшення пересування, одразу ж показала своє "фе". При переході від потяга до маршрутки, коліщатка лопнули, перестали крутитися і просто стерлися, ставши квадратними. З горем навпіл я таки дотяглася до маршрутки і рушили. Їхали довго, а ще довше стояли в черзі на російсько-фінському кордоні. Зміючка автівок простягалася трасою настільки, що не видно було будки митників. Але ми ж терплячі, ми дочекалися і от перший фінський супермаркет і смачненьке печиво. Приїхали на ферму. Прийшли в свій майбутній дім.
ДІМ
Будинок, який на час перебування у Фінляндії став домом, колись був якимось сараєм. Одне приміщення пристосували до життя, інші так і залишилися підсобками, де постійно проводилися якісь роботи. Причому результати цих робіт ми помічали, але свідками ніколи не були. Біля дому лежали рівненькими купками соснові стовбури. Проводилася виробітка лісу. Купи деревини слугували нам лавками, сушилками для білизни, тінеробилками і ароматизаторами. Спочатку кімната, де судилося жити, здалася просторою і якоюсь пустуватою. Але після поселення і кількох днів життя, враження кардинально змінилися і тепер це нагадувало не менш як циганський табір. В три ряди стояли розкладачки, між деякими спостерігалися тумбочки. Біля розкладачок - чемодани, що швидко перекваліфікувалися в шафки. Між стовпами підпорок натягнуті верьовки з полотенцями, одягом і в декого навіть зі шторками, що створювало ілюзію окремої кімнатки. На стовпах - цвяхи для одягу, якихось речей, ковбаси (ага, три палки). У великій кімнаті, де мені і пощастило ж жити, поселилося 23 особи. Ще вона ж слугувала столовою, кухнею, навпроти мого ліжка - двері в туалет, зліва в кутку - душ. В перші дні мого перебування вдома, незмінним супутником було відчуття, що я живу на кухні, заважаю людям спокійно їсти, кожен, хто виходив з туалету, мав обов’язково відзвітувати, як там справи, і дорога до душу пролягала через моє ж ліжечко. Згрубша, уютнінько. Ще наш дім мав одну кухню, більш пристосовану для готування їжі, а не просто розігріву, манюній коридорчик, де скидалися брудні робочі речі та резинові чоботи, три невеликі кімнатки-спальні, де загалом поселилося ще 17 жіночок. Ітого на 40 осіб: 2 унітази, 1 умивальник, 2 душа, 3 електроплитки, 2 холодильника, 1 морозильна камера, 2 мікрохвильові печі, 2 мийки. Черги були скрізь і всюди. А потім підвезли ще холодильників, плит і мікрохвильових і дихатися стало трохи легше. Тепер бігти і кричати, що 28 в черзі, треба було лише в душ, а з чергою для готування їжі проблем майже не виникало. Окремо варто розповісти про туалет. Одразу, як тільки ми приїхали, було оголошено, що в будинку ходити в туалет можна тільки по-маленькому. Двері не надто щільно причинялися, ще й 40 осіб. Ще й прямо під туалетом люди сплять. А якщо раптом комусь захочеться по-серйозному, то до ваших послуг чудо-лопата! Береться лопата, топається в найближчий лісочок, викопується ямка, робиться брудна справа і закопується все це добро на користь та родючість фінським землям. Лопата була одна, людей багато, декому не терпілося, тому в лісі треба було ходити обережно. Та ж сама ситуація була на полі. Працюючи дуже багато, хочеш-не хочеш, а ліс тебе покличе. Тобто не ліс, а лосі. Бувало, йдеш на зов до маленьких лосенят, інколи відвідували великого тата-лося, а раз на місяць приходила і мама-лосиха.
З першого ж дня перебування ми почали просити про туалет на вулиці. На фермі був ще один готель, з двома великими кімнатами. В одній оселилися 15 українських жіночок, що приїхали раніше, і потім під’їхали естонки. Ще була одна манюня хатинка, де жили двоє  Так от цей готель знаходився в 10 хв ходьби від нашого, і функціонував вже не перший рік (наш був щойно обладнаний) і там був вуличний туалет, і їм не доводилося так часто ходити в гості до лосів. Побудували нам диво-туалет десь через 2 тижні. Ох, скільки ж про це було розмов, ох, скільки ж сварок, скільки ям перерито та земель вдобрено. Просто не передати словами. А яка радість охопила усіх, коли повернувшись з поля, обнаружився туалет, готовий до використання! Мало не червону стрічку перерізали! Туалет поставили на задньому дворику, що дозволило краще ознайомитися з особливостями будівлі. А особливості були. Сама будівля стояла на схилі і ми заходили з вулиці в центральні двері, як на перший поверх. З боків же були ще двері, що вели в підсобки і здавалися теж першим поверхом, а насправді на рівень нижче справа, і на рівень вище зліва. А ззаду взагалі був простір, як під балконом. І от в цьому просторі, прямо під нашим душем-туалетом-кухнею був басейн. І що ж то за басейн, спитаєте ви. Відстійник! От! Усі каналізаційні води зливалися до того басейну і дуже скоро на всю округу розливався чудовий аромат. І добре було б, якби він розливався лише на вулиці. Але і в будинку з усіх зливних отворів аж димок ароматний йшов.
В перші дні ми дуже багато працювали. І ввечері зазвичай домовлялися про відбій, так само і в обід. Тобто за командою вимикалося світло і всі засинали. Спали ми по 1-3 години, були майже білі ночі і ніч повністю сплуталася з днем. Сон, їжа, робота, їжа, сон, їжа, робота ... і тд. Тобто денний сон і нічний по тривалості були майже однаковими, максимум - 3 години і це була велика удача, бо найчастіше на сон залишалося десь по 1,5 години. Стеля в кімнаті була обшита гіпсокартоном, де-не-де спостерігалися щілини. Найбільшою щілиною була та, що проходила прямісінько над моїм і сусідським ліжком. І от з цієї щілини постійно сипалася тирса. Лягаючи спати і прокидаючись, почувалася на деревопереробній станції якійсь - в купі тирси. Я вже з нею поріднилася і перестала відчувати на деякому етапі. А ще на другому тижні почали снитися сни. Перший пройшов в такій гонці, що сни просто не встигали з’являтися, а от далі - цікавіше. Комусь снився дім, близькі, або просто якісь пригоди. Мені снилося поле. Снилося, що я збираю полуниці і відстаю, треба швиденько наздоганяти всіх з сусідніх рядків, а полуниці так багато! Дивлюся, а на сусідніх рядках повлягалися ще й сплять. Поозиралася, заспокоїлася, сплю далі. А тут таки ж ні - треба збирати полуниці, я повзу-повзу, ніяк не можу доповзти до краю рядочка, прокидаюся, сижу на краю ліжка і шарю руками в пошуках кущів. Озирнулася, а всі сплять! Ну як же ж так? Ну що за біда така? Рятував від такого тільки мобільний. Зрозуміти котра година я навіть не сподівалася і не намагалася, але був заведений будильник. Порівнюєш циферки справа і зліва екрану, якось віднімаєш і виявляється, що до підйому ще цілих 20 хвилин! Виспатися ж можна! Так повзала по ліжку я кілька ночей підряд. Потім все пройшло. Інколи снився ще горох, але це було вже не так жахливо. От через тиждень моя сусідка по ліжку також збирала полуниці уві сні і прокинулася в своїй же сумці. Вона пішла далі мене, проповзла все ліжко і засіла в сумці, там же шукала полуниці. Добре, що знайшлися добрі люди і розбудили. За тиждень тупцювання на розкладачці, сітка розтяглася і сильно прогиналася під вагою тіла. Тут вже мені снилися жахи, що я падала в якусь яму, мені відривали голову, бо від незручності затікала шия, боліла спина. Вранці довго шукала подушку бо сітка прогнулася чітко під форму мого тіла, подушка була вже просто непотрібна і я її викидала подалі уві сні. Ще були мухи. Сила-силенна мух. Не було від них відбою. Що ми не робили, нічого не допомагало позбутися їх. Фінські мухи дуже нахабні і нав’язливі. Вони не розуміють легкого поруху м’язами, що вони небажані гості на тілі, їх треба зганяти махаючи руками і рівно через секунду мухи вже повертаються на місце і повзають далі. Час від часу влаштовувалися акції «Хто вб’є десяток мух - молодець», «Повбивай всіх мух біля свого ліжка і спатимеш 3 хвилини спокійно», «Віджени мух від сусіда і сусід цього ніколи не забуде» і тд. Сплески злості можна було завжди списати на мух, бо дійсно ж злили і діставали.
Що радувало в Фінляндії - природа. Дуже гарні околиці скрізь. Ліси чудові: з підліском, з кущами малини, чорниці і суницями, з рівнесенькими та височенними соснами і березами. А ще кажуть, що в лісах дуже багато грибів. Але літо видалося засушливим, дощі йшли лише раз на 3-4 дні і грибами в лісі лише пахло. Зате не лише пахло рибою. Тобто за нашим домом було величеньке озеро. Говорять, що глибина озера сягає десь 17 метрів і водиться в ньому риба. Велетенські красені-карасики. Горбаті, жовті і чомусь слизькі. Ще на озері живе сімейство качурів, що дуже смішно на ту рибу полювало і час від часу влаштовували змагання на швидкість водольоту.
Фіни місцеву рибу не їли. для них вона брудна, а от нас рятувала смажена рибка від постійного споживання консервів та каш. Смакотаааааа. В користування був виданий човен і раківка. Місцевим атракціоном було плавання на човні озером та любування місцевістю. Кілька разів ми залазили на місцеві гірки. Продиралися через густющі кущі малини, товстелезний шар моху, залазили на якусь велику каменюку і кричали. Гучно кричали. Інколи грали в "Жопу". По черзі викрикується слово "жопа", кожного разу гучніше за попередній. Кілька разів гралися ми й на полі. Головним було, не сміятися і залишатися в позі, щоб незрозуміло було, хто ж саме кричить.

Обновлено 30.05.2011 в 16:14 Uksus

Категории
Де була, шо бачила

Комментарии